Читати книгу - "Долина джерел"

цю мандрівку, — спина супутника стала для нього єдиною живою річчю серед мертвого стугоніння й тривоги. Погляд упав на циферблат годинника, але не застеріг часу; муляла рушниця, й казанок немилосердно обтовкував бік. Він уже зібрався крикнути Іваненкові, що годі вже, що він більше не може, але бухгалтер зупинився сам, поводив ліхтариком і глянув на Васильчука.

— Щось не те, Ігоре Матвійовичу,— пробурмотів він. Щось схоже, ніби ми заблудились.

Васильчук зиркнув на Іваненка, в нього скорчило губи, кров відлила від обличчя, затремтіли коліна — сперся об дерево й повільно сповз, приминаючи м’яке листя, на землю.

— Чуд-д-дово, Іване Петровичу,— захихикав він.— Прогулка с удовольствієм і не без моралі...

— З мораллю зачекайте,— буркнув Іваненко, похмуро вдивляючись у ліс.

Рідкі краплі падали на землю, Іваненко знову ступнув у темряву, посилаючи вряди-годи поперед себе швидкий і чистий струмінь світла. Виринали перед обличчями стовбури, промінець плутався між них, а зверху вже добряче сіяло краплі небо. Гомін все більше й більше наповнював простір, начебто звідкілясь котилася стрімка лавина.

Коли розкололося небо, вони зупинилися, задираючи голови, а небо метнуло різким блиском. Здалося, що хмари кинулися врізнобіч; Васильчук увігнав у долоні нігті і розгублено закліпав повіками. «Війна!» — спалахнуло в свідомості і захотілось упасти на землю, обхопити руками голову, затулитися чи заповзти у рівчак. Рівний Іваненків голос, однак, заспокоїв його:

— А все-таки гроза! Ніколи такого не бачив...

Васильчук вихекнув стиснуте в горлі повітря, і тіло його ослабло. Тільки тепер він помітив, що грому не було.

— А грому й нема!— крикнув він.

Стрімка лавина була вже зовсім поруч, зашелестіло легле листя, і пронеслась у повітрі свіжа озонова хвиля. Іваненко ступнув уперед, але небо розкололося вдруге, з усієї сили вганяючи зигзаг у набубнявілу хмару. Вони кинулися бігти, щоб випередити дощ, і, наче доганяючи їх, лупнув раптом голосний близький грім. Глухо хекав Іваненко, вриваючись між дерева великим тілом; хапали за одежу гілки, шмагали по обличчі, але Іваненко вже не відчував болю. За ним клубочком котився Васильчук, він упав, викинувши вперед руки, але підскочив і знову рвонувся вперед. А небо розкололось утретє, чорно бухнувши на землю потік води, і мисливці застрибали серед холодних струменів, біжучи до розложистої ялини. Над головою все ще ширяв вітер, а глиця м’яко гасила шамотливі дощові звуки. Віддихували, вдивляючись у розколошканий вітром та дощем присмерк; довкола, наче потвори, бовваніли стовбури, темніші — вільхи, а світліші — берези.

— То що, Іване Петровичу?

— Не помремо,— сплюнув Іваненко.— Ліс не такий уже й великий... Може, курінь зробимо?

— Ні!— раптом злякано скрикнув Васильчук.— Що це ви собі думаєте?!

Іваненко кахикнув і струсив із ватянки краплі. Кашкет насунувся аж на очі, а трохи нижче зарожевів спокійний вогник цигарки.

— Хлепавий ви, Ігоре Матвійовичу, як подивиться. Куріть!— простягнув він пачку.

Васильчук засопів, але змовчав.

Голосно шамотів навколо них дощ. Вітер наче зменшився, але темрява ще більше згусла. Васильчук жадібно облизував мокрі губи, підносив цигарку до вуст і нервово ковтав дим, до болю в очах свердлуючи темінь. Сидів йому в грудях маленьким звірятком пострах і лоскотав душу. Намагався твердіше стулювати губи і стримувати трем неслухняних колін.

Іваненко раптом засміявся. Сміх повис серед темряви, серед дощу, вітру, дерев, мокрого прохолодного повітря і розтанув, якось відразу закінчившись.

А темрява жила неспокійним і неврівноваженим життям. Плюск мінився шумом, який, в свою чергу, переходив у тривожне гудіння. Все це хвилями набігало на них і, наче свідомо, лякало. Пахло сосновою смолою, деревця вряди-годи стріпувалися — і на впале листя глухо падав великий градастий дощ; ніч розширяла очі, жахаючи їх, наче дітей, і лише небо не брало участі у цій грі. Котило, як море, чорні кострубаті хвилі хмар, і це було видно навіть у темені.

— Ходім, чи що?— виплюнув цигарку Іваненко.

— А ви знаєте куди?

Іваненко не відповів, лиш увібрав голову в плечі і ступив уперед. Знову замиготіли стовбури, Іваненко вже не світив ліхтариком, лиш мовчки вглиблювався у морок. Васильчук сипко дихав, іти було важко, і він розстебнув ватянку. Мов далеке марево, майнули його дім, обличчя дружини, спокійний садок із альтаною — ним заволоділа дивна, майже дитяча жалість...

Вийшли з лісу несподівано. Перед ними в долині спокійно синіло промитими вогниками їхнє містечко. Зупинилися на узліссі й довго стояли, дивлячись, як коливається налитий свіжістю простір. Спокійно й однотонно брехали собаки, вогке повітря м’яко омивало їм лиця, небо звищало і стало плоскіше. Вогники починалися з небокраю, грайливо збігали донизу, і в цій грі було стільки спокою, усталеності та узвичаєності, що вони обидва мимовільно зітхнули. Васильчук сперся спиною об стовбур і відчув, як по тілу пропливає втишене тепло. Щось гостре й терпке підкотилося до горла, але він проковтнув спазму і втер долонею змокрілого лоба.

Іваненко застромив руки в кишені і повільно пішов на дорогу. Вона світліла назустріч, пряма і спокійна, вкраплена частими калюжами і, як ніколи, кликала до себе.

Вечір квапиться

Цей понурий ліс — наче дивна істота в тисячу ніг; ці гладкі стовбури — звідти віє настроєм чудної тривоги; небо висить над деревами, нахиляється й торкає їх вогкими губами: спершу сосни, жовті й смолянисті, з лискучими патьоками живиці на стовбурах; там, далі, вглибині,— інші дерева з шумливим, хитким листям, яке веде розмову з тим небом чи, може, слухає, що шепочуть йому вогкі губи. Там, далі, гніздяться смутно-білі на цю пору, наче вилинялі чи прив’ялі, берези, а ще далі — червона пахка вільха.

Осінь провела рукою по кучерях — сіро зашелестіла листям, глицею і травою. Крок стає шорстким, з ледь чутним рипінням.