Читати книгу - "Готель між двох світів"

О’Ніл. Ви служите країні, переказуючи нам свої розмови з Айнштайном.

Волоцюга зітхає, розуміючи, що О’Ніл ані пальцем не поворушить у його справі.

Волоцюга. Чому ви ставитеся до нього з такою підозрою?

О’Ніл. Я не зобов’язаний вам щось пояснювати.

Волоцюга (ображено). Он як? Я можу з ним посваритись. І ви не дізнаєтеся жодного слова.

Розлючений О’Ніл зміряє його очима.

О’Ніл. Я б вам цього не радив!

Волоцюга. А мені байдуже! Я ж телепень, то чому б мені не послати вас якнайдалі? (Після паузи.) І все ж — чому? Чому таке ставлення?

Обидва довго мовчать. О’Ніл, натягнутий, мов струна, зрештою, кидає.

О’Ніл. Бо він німець!

Волоцюга. То й що?

О’Ніл (уперто). Він — німець!

Волоцюга. Та це ж божевілля! Отже, ви вважаєте, що, оскільки він німець, то може передавати дані німцям?

О’Ніл (непохитно). Німець лишається німцем.

Волоцюга. Він проти Гітлера, проти фашистів, проти нацистів!

О’Ніл. І що це доводить? Якщо він не має нічого проти німців і чинить опір нацистам, то може інформувати німців у Німеччині, які не є нацистами. Вам не спадало на думку, що саме для цього він написав Рузвельтові? Хто дасть гарантію, що він не наміряється повідомляти співвітчизникам найменші дрібниці ядерного проекту? Розповідати їм про наші успіхи, яких так бракує їм?

Волоцюга. Та ви його геть не розумієте! Якщо він і попередив Рузвельта, то лише тому, що Айнштайн — антифашист!

О’Ніл. О, антифашист, еге ж! Отже, симпатизує більшовикам? Припустимо, він справді злий на німців, але де гарантія, що він не сповіщає про все росіянам? Бо в такому випадку першим атомну бомбу отримає Сталін. Невже ми допустимо це?!

Волоцюга. Ви все ускладнюєте… Він щойно отримав громадянство, хоче показати свою лояльність, бути законослухняним, у нього немає прихованих намірів…

О’Ніл. Отакої! Відданість Айнштайна Сполученим Штатам ще не доведено. Досі він ніде голосно не заявляв, буцімто любить нашу країну.

Волоцюга. Врешті-решт, якби він справді був шпигуном, то горлав би про свій патріотизм і весь час махав би прапорцем!

О’Ніл. Бачу, він вас причарував.

Волоцюга. Ні, ми часто сперечаємося. Проте я високо ціную його особистість, поважаю її і добре розумію.

О’Ніл (саркастично). Розумієте? Гадаєте, можете збагнути думки Альберта Айнштайна, всесвітньовідомого вченого, який здійснив революцію у науці та способі мислення? Та за кого ви себе маєте, чоловіче?!

Волоцюга (згинається мало не вдвоє). Що ж, згоден, я лише жалюгідний черв’як, я не можу…

О’Ніл (зневажливо). Краще б мовчали! Ви не здатні зіграти навіть роль черв’яка.

Волоцюга настільки ображений цим дотепом, що не знаходиться з відповіддю.

О’Ніл. Хай там як, а я чесно зізнаюся і заявляю: я цього клятого німчуру не розумію! А найнезбагненніша з його загадок — це те, що він втрачає свій час на теревені з вами. Бувайте!

Він виходить.

Розлючений Волоцюга хапає торбину і щодуху жбурляє.

Під небесним склепінням, усипаним зірками, Айнштайн грає Баха на скрипці. Мелодія лине до небесних світил — чиста, спокійна, велична.

Зненацька Айнштайн відчуває, ніби на нього звалилося якесь лихо. Він здригається.

За ним — по той бік земної кулі (і в його уяві) — постає гриб із диму, гриб, утворений атомною бомбою.

Айнштайн відводить смичок від струн і помічає гриб.

Його беруть дрижаки, він приголомшений і нажаханий.

Айнштайн. Боже мій…

Хмара з частинок забарвлює небо у чорний колір. Айнштайн — маленький, кумедний, безсилий перед тоннами первісної люті, які ллються на планету — стоїть під цим чорним небом.

Світло вимикається. Морок.

У темряві вибухає бомба. Гуркіт, тремтіння землі. Повітря насичується вуглецем. З’являється поривчастий вітер, валить дим. Таке враження, ніби життю — кінець.

Потроху на мирний берег озера повертається світло.

Волоцюга й О’Ніл стоять поруч, кожен тримає в руках по стосу газет.

Прекрасна погожа днина у серпні 1945 року.

Вони, забувши про різницю в соціальному статусі, палко обіймаються.

Волоцюга. Це перемога! Ми перемогли!

О’Ніл. Це перемога Америки! Ми найсильніші! Японці відхаркують кров’ю!

Волоцюга. По віскі?

О’Ніл. Я на службі. До того ж, я взагалі не вживаю.

Волоцюга. Невже?

О’Ніл. Біс із ним! Якщо не сьогодні, то вже ніколи! Мене мучить спрага!

Поки Волоцюга копирсається в торбині у пошуках чарки, О’Ніл хапає пляшку і починає пити віскі просто з неї. Волоцюга здивовано спостерігає за ним.

Нарешті О’Ніл відривається від пляшки і витирає вуста.

О’Ніл. Будьмо! За Хіросіму!

Волоцюга. За Хіросіму! Тепер японці точно складуть зброю.

О’Ніл. Та вони божевільні, ті япошки! Скажені пси! Їхні пілоти, помітивши ціль, воліють вибухнути разом із літаком, аніж не влучити! Через це ми втратили стільки людей. А Трумен — гоп! — і скинув бомбу! Молодчина, Трумен! За Хіросіму!

Волоцюга. За Хіросіму!

О’Ніл вириває пляшку з рук Волоцюги і жлуктить віскі. Випиває кількість, небезпечну для людини, не призвичаєної до трунку.

Відірвавшись від пляшки, О’Ніл радісно верещить — достоту ковбой, що сідлає дикого огира.

О’Ніл. Еге-гей!

Волоцюга. Ви часом не з Техасу?

О’Ніл. Як ви здогадалися?