Читати книгу - "Ловець орлів"

на три племені — кайна, пікуні й сіксіка. Мій батько походив із племені кайна, а мати належала до клану Короткі Шкури племені пікуні. На той час плем’я кайна стояло табором на річці Черево, біля підніжжя високих гір, а пікуні розташувалися південніше, на відстані трьох днів їзди, на річці Ведмідь. Трете плем’я — сіксіка — стояло на північ од нас, у долині річки Лук. А зараз я розповім, чому ці три племені говорять однією мовою.

Давно-давно, невдовзі після того як Старий створив світ, у далекій лісовій країні жив один чоловік і мав три одружені сини. Дичини в лісах дедалі меншало, і людей чекав голод. От батько й каже якось своїм синам:

— Усі ми помремо, якщо залишимося тут. Я раджу переселятися в інші краї. Ми мусимо знайти країну, де водиться багато звірів.

Сини погодилися з ним і звеліли дружинам нав’ючити пожитки на собак. Усі вони — старий з дружинами, сини з дружинами, дітьми вирушили в путь.

Ішли довго, але дичини попадалося дуже мало, і всі голодували. Нарешті вони вийшли з лісу на широку рівнину, де паслися величезні стада бізонів. Таких тварин вони ще зроду не бачили. Відразу ж розіпнули вігвами, і три сини пішли на полювання. Але їм не пощастило вбити жодного бізона, бо тварини не підпускали близько до себе. Того вечора чотири сім’ї лягли спати голодні, хоча неподалік паслися стада.

І от старому батькові приснилося, як далі слід робити. Прокинувшись уранці, він заварив якогось чорного зілля і натер наваром ноги старшому синові. Той догнав стадо й убив кілька бізонів. У таборі зготували розкішний обід, а коли всі втамували голод, батько звернувся до найстаршого сина:

— Ти здійснив великий подвиг і заслужив нове ім’я. Я даю тобі ім’я Сіксіка.

Сіксіка означає «чорноногий».

Молодших синів узяли завидки, і вони й собі попросили в батька нових імен. Довго думав старий і нарешті сказав:

— Я не можу вволити вашого прохання, поки ви не заслужите права носити нові почесні імена. Чорного зілля я вам дам, щоб ви могли вбивати бізонів, але ви повинні знайти собі іншу країну і там здійснити великі подвиги.

Сини виконали батькову волю. Один подався на південь, другий на північ. Блукали довго, нарешті повернувся той, що ходив на південь. Він приніс тюки гарної одежі, яку зняв з убитих ворогів. Батько назвав його Пікуні — «в розкішні шати вбраний». Другий син приніс скальпи і зброю вождів, яких він переміг, і батько дав йому ім’я Кайна — «багато вождів». Так три сини стали родоначальниками наших трьох племен: сіксіка, пікуні і кайна.

Як я казав, по матері я пікуні, а по батькові кайна, і жив з плем’ям мого батька — кайна.

Коли догоріло наше невеличке вогнище, прийшла бабуся, роздмухала зотлілі вуглинки і сказала мені:

— Ми підемо на південь, до пікуні, але обіцяй мені, сину мого сина, вернутися колись до кайна, нашого рідного племені.

— Обіцяю виконати твоє бажання. Коли я заслужу право носити велике ім’я — Старе Сонце, тоді я повернуся до кайна і попрошу жерців Сонця дати мені це ім’я.

Уранці мене розбудив спів. Я неабияк здивувався: моя мама співала вперше відтоді, як загинув батько. Вона вже почала пакувати наші убогі пожитки. Побачивши, що я прокинувся, вона гукнула мене й попросила хутенько скупатися в річці та привести коней.

— Потім ми поснідаємо, осідлаємо коней і поїдемо на південь, до пікуні!

Я побачив, що бабуся пакує свої речі в два старі міхи. Вона була дуже зажурена, здавалося, ось-ось заплаче, руки в неї тремтіли. Виходячи з вігвама, я порадив їй це дуже побиватися, додавши, що рано чи пізно вона схвалить мій намір.

Купаючись у річці з хлопцями, моїми друзями, я сказав їм, що розлучаюся з ними надовго, оскільки сьогодні вранці їду на південь, до пікуні. Вони вмовляли мене не їхати, а потім побігли в табір і розповіли про це своїм родичам. Коли я привів коней, перед нашим вігвамом уже юрмився народ. Вождь Орлині Ребра і старійшини умовляли матір зостатися.

— Ти з глузду з’їхала! — кричали вони. — Скрізь по рівнині бродять ворожі загони. Вони не пощадять вас — двох немічних жінок і хлопця. Вам не дістатися живими до річки Ведмідь і табору пікуні.

Розділ другий

Мати мовчала, скоса поглядаючи на мене, а я сказав, звертаючись до вождя:

— Я знаю, що в дорозі на нас може напасти ворожий загін, але ми мусимо їхати. Я відчуваю, ми щасливо доїдемо до табору пікуні.

— Як син сказав, так ми й зробимо, — підтвердила мати.

— Я стара. Я хоч завтра готова перейти у країну Піщаних Пагорбів, — додала бабуся.

Вождь і старійшини розсердилися й пішли. Орлині Ребра кинув нам на прощання:

— Не забудьте, що ми вас остерігали. Не наша вина, що вас усіх уб’ють.

Ми похапцем поснідали і склали вігвам. Жінки, мамині подруги, допомогли осідлати коней і нав’ючити на них наші пожитки. Мене оточили товариші, вони не могли зрозуміти, чому я вирішив покинути табір. Воїни радили нам трохи зачекати: через кілька місяців плем’я кайна вирушить на південь, щоб разом із пікуні пополювати. Я відповів їм так само, як і старійшинам, що не хочу й не можу чекати.

До сідел трьох в’ючних коней ми поприв’язували жердини од вігвама, самі посідали на трьох інших стареньких шкап і рушили. Попереду їхав я. Коли минали крайні вігвами, бабуся заголосила так голосно, Що собаки завили. Вона ще довго не могла заспокоїтись. Я оглядався на маму: очі в неї світилися, посмішка не сходила з обличчя. Я чув, як вона повторювала стиха: «Нарешті! Нарешті я повертаюся до рідного народу!»

Ополудні ми з’їхали на вершину пагорба і подивилися вниз, у долину річки Багато Мертвих Вождів. Ця річка тече на північ у «країну вічної зими».

На рівнині, на схилах гір, ми побачили стада бізонів, антилоп. Тварини паслися, спочивали, ішли до водопою. Ми притримали коней і якийсь час слідкували за ними. Мати сказала мені:

— Якщо ми переїдемо на другий берег, стада кинуться урозтіч і насторожать наших ворогів, які, може, причаїлися поблизу.

— Ми переїдемо річку, коли стемніє, — відповів я. — А зараз спустимося до неї і в заростях проведемо день.

З’їжджали в долину обережно, щоб не сполохати звірини, потім напоїли коней і завели їх у кущі. Самі поблизу лягли відпочити і проспали до заходу сонця. Прокинувшись, поїли пеммікану[9], переправилися через річку і,