read-books.club » Сучасна проза » Убити пересмішника 📚 - Українською

Читати книгу - "Убити пересмішника"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Убити пересмішника" автора Харпер Лі. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 89
Перейти на сторінку:
кафе «О'кей»! Ха-ха-ха!

Мені стало страшно. Кафе «О'кей» — таємничий заклад у північній частині міської площі. Я вчепилася за руку Джема, але він висмикнув руку.

— Тримайся, Всевидько,— шепнув.— Не звертай уваги, вище голову, будь джентльменом.

Та місіс Дюбоз не дозволяла нам іти:

— Гарні Фінчі, нічого сказати! Одна прислуговує в кафе, другий у суді вигороджує чорномазих!

Джем аж остовпів. Місіс Дюбоз влучила, куди мітила, і вона це знала.

— Подумати тільки, до чого ми дожилися. Фінч проти своїх! — Вона піднесла руку до рота, потім опустила; за рукою потяглася довга блискуча нитка слини.— Ваш батько такий, як і чорномазі, і всякі білі покидьки, що їх він захищає!

Джем став червоний як рак. Я потягла його за рукав, і ми пішли, а вслід нам сипалися тяжкі звинувачення: що сім'я наша морально виродилася, що половина Фінчів узагалі перебуває в будинку для душевнохворих і що якби мати була жива, то ми не докотилися б до такого життя.

Не знаю, що найдужче вразило Джема, але мене місіс Дюбоз глибоко образила, назвавши всіх Фінчів розумово неповноцінними. Я вже майже звикла до того, що Аттікуса весь час ображали. Але я вперше почула, як зневажає мого батька доросла людина. Якби місіс Дюбоз не зачепила батька, то на її лайку можна було б не звертати уваги.

В повітрі запахло літом, у затінку було прохолодно, але сонце вже пригрівало, а це означало, що недалеко радісна нора: канікули, приїде Діл.

Джем купив собі модель паровика, і ми пішли до Елмора по жезл. Покупка не задовольнила Джема, він запхнув її в кишеню і поруч зі мною мовчки простував додому. Дорогою, тренуючись із жезлом, я випустила його з рук і мало не влучила в містера Лінка Діза.

— Обережніше, Всевидько! — сказав він.

Коли ми підійшли до будинку місіс Дюбоз, жезл мій був уже брудний, бо весь час падав у грязюку.

Місіс Дюбоз на терасі не було.

Через багато років я задумувалася, що штовхнуло Джема на такий вчинок, що примусило його порушити батьківський наказ «Будь джентльменом, сину», зрадити свою сором'язливу добропорядність — рису характеру, яка ще тільки зріла. Певно, Джемові, як і мені, довелося вислухати немало гірких, образливих слів на адресу батька, який захищає чорношкірих, я вже звикла до того, що Джем володіє собою,— у нього від природи спокійна вдача, його важко вивести з рівноваги. Але тоді у Джема на якийсь час просто потьмарився розум — тільки цим, я гадаю, можна пояснити все, що сталося.

Те, що утнув Джем, я б зробила залюбки, аби не Аттікус, адже він заборонив мені воювати з старими сварливими леді. Тільки-но ми підійшли до воріт місіс Дюбоз, як Джем вихопив у мене з рук жезл і, шалено розмахуючи ним, вскочив у двір — забув, що йому наказував батько, забув, що під шалями місіс Дюбоз заховано пістолет, що коли схибить вона, то, певно, не схибить її служниця Джесі.

І тільки після того як він позбивав верхівки всіх камелій, як усе навкруги було всіяно зеленим листям і бутонами квітів,— тільки тоді він угамувався. Потім переламав об коліно жезл і жбурнув його на землю.

Я заверещала. Джем смикнув мене за волосся і сказав, що якби йому трапилася нагода, то він зробив би те саме знову, і що коли я не замовкну, він повириває все моє волосся. Я не замовкла, і він дав мені стусана коліном. Я не втрималась і впала обличчям додолу. Джем грубо підняв мене, але я побачила, що йому стало шкода мене. Слова були зайві.

Того вечора ми не пішли зустрічати Аттікуса, а вешталися в кухні, доки Келпурнія не прогнала нас. Невідомо звідки, але Келпурнія уже знала все. Вона не дуже вміла втішати і все-таки дала Джемові підсмажений, ще гарячий шматок хліба з маслом. Він розламав його навпіл і поділився зі мною. Я покуштувала — як вата, ніякого смаку.

Ми пішли до вітальні. Я взяла футбольний журнал, знайшла фото Діксі Гауела, показала Джемові і сказала:

— Схожий на тебе.

Важко було придумати щось приємніше для Джема, проте це не змінило його настрою. Джем сидів біля вікна в кріслі-гойдалці, зіщулився, насуплений, сидів і ждав. Вечоріло.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж почулися на веранді кроки Аттікуса. Грюкнули скляні двері, стало тихо — Аттікус зняв і повісив капелюх, потім пролунав його голос:

— Джем!

Голос був холодний, непривітний.

Аттікус увімкнув світло в вітальні і глянув на нас, ми сиділи, боячись поворухнутися. В одній руці він тримав жезл, заяложена китичка тяглася по килиму, у другій руці на долоні лежали великі пуп'янки камелії.

— Джем, це твоя робота? — спитав Аттікус.

— Так.

— Навіщо це ти зробив?

— Вона сказала, що ти вигороджуєш чорномазих і покидьків,— відповів Джем тихо.

— Це єдина причина?

Джем поворухнув губами: «Так».

— Сину, я добре знаю, скільки тобі доводиться терпіти від твоїх ровесників через те, що твій батько, як ти висловився, «захищає чорномазих», але таку поведінку щодо старої хворої жінки не можна виправдати. Я настійно раджу тобі піти і поговорити з місіс Дюбоз. Потім одразу ж додому.

Джем не поворухнувся.

— Іди, я тобі сказав.

Я вийшла з вітальні слідом за Джемом.

— Вернися,— наказав мені Аттікус.

Я вернулась.

Аттікус узяв газету і сів у крісло-гойдалку, в якому щойно сидів Джем. Присягаюсь життям, я не розуміла, як він міг спокійно сидіти й читати газету тоді, як іржава реліквія часів громадянської війни могла щохвилини обірвати життя його єдиного сина. Звичайно, Джем інколи і мене доводив до того, що я ладна була його вбити, але, коли розібратись, у мене, крім нього, нікого нема. Аттікус, певно, цього не розумів. Або розумів, та йому було байдуже.

Я подивилася на нього з ненавистю, та горе швидко стомлює людину: скоро я вже сиділа у нього на колінах, він пестив мене.

— Ти вже надто велика, щоб колисати тебе на руках,— сказав він.

— Тобі байдуже, що з ним станеться? — спитала я.— Послав його на неминучу смерть, а він же за тебе заступився.

Аттікус дужче пригорнув мене до себе.

— Ще рано хвилюватися. Ніколи не сподівався, що Джем через це може втратити самовладання. Я гадав, що у мене будуть неприємності з тобою.

Я сказала, що не розумію, чому тільки ми з Джемом не повинні забувати про самовладання, а іншим дітям в школі це не обов'язково.

— Всевидько,— мовив Аттікус,— влітку доведеться терпіти ще гірше, і все-таки не

1 ... 31 32 33 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убити пересмішника», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Убити пересмішника"