Читати книгу - "Заклятий козак"

Десь за левадою чути було сумний дівочий голосочок:

Йшли корови із діброви, а овечки з поля,

Заплакала карі очі, край доріжки стоя…

- Се співає Софійка - тужить по свойому Івасеві, а не знає дурна, що він оце вернувся з Запорожжя.

- Івась Удовиченко вернувся, кажеш, сестричко?

- Та вернув ся ж, а Софійка, казали, ходила у Харків молитися то й не чула про се. А я сама бачила того запорожця. Та й гарний же, дівонько! Кінь під ним вороний, шапка з червоним верхом, аж горить, - і шабля коло боку.

- Овва! Тепер він на свою Софійку і не гляне.

- Може й так. А цікаво: прийде він увечері до нас на улицю, чи не прийде?

- Де вже не прийде!.. Він до сивого волосу ходитиме й верховодитиме, як верховодив позаторік, коли ще не мандрував до Січі.

- Бідна Софійка! Невже ж він зрадить? Бо як лагодивсь мандрувати до Запорожжя, слави, каже, лицарства добувати, то обіцяв скоро повертатись додому і з Софійкою побратись. На те ж вони, й перстенями помінялись.

Се розмовляли дві дівчини, гонячи з річки через леваду гусенята до Мерехви під Харковом.

Було се давно колись - аж у 1648 році.

Не зчулись мерехвяни, як і ніч тепла та тиха обгорнула землю, покриваючи темною пеленою і зелену леваду з річкою, і греблю з кучерявими вербами, а сон зазирав у кожну хатину, де спочивали потомлені працею люди. Не спочивали тільки ті, в котрих на думці був не сон, а «улиця» та молоді любощі. Де-не-де у тихій темряві вигукували то дівочі голосочки, то весела парубоцька пісня.

Незабаром і «улиця» зібралась коло річки під гіллястою старою тополею. Молодий гомін, жарти і регіт луною розлягались скрізь понад річкою, а там між кущами верболозу соловейко тьохкав та по займищу деркачі вибивали свої пісні, мов і там була своя «улиця».

- Ой, сестрички! - пробринів чийсь дівочий голосочок, мов сопілочка, - либонь сам запорожець до нас стежку топче. Дивись, Софійко, чи пізнаєш того, з ким ти женихалась?

Молоде личко тієї, що назвали Софійкою, так і взялось полум’ям, а потім, осяяне місяцем, побіліло, як крейда.

- Та він же ж, він - Івась Удовиченко, - обізвався другий дівочий голосочок. - Бач, не закопилив губу з гордощів, а до гурту прямує.

Почулись і парубоцькі веселі вигуки:

- Агов, Іване! Не гордуєш нашою вулицею після Січі?

- Іди, іди, козаче, - по тобі вже давно дівчата сохнуть. - Овва! Сім літ мак не родив, а голоду не вчинив, - обізвалась язиката Вівдя, що хлопці «дряп-кицею» дражнили.

- О, яка вискочила сорока! - засміявсь один парубок. - Сорока горіла, бо пити хотіла.

- А зась, недопечений книше! - огризнулась «дряп-киця». - Верзе, що слина до губи принесе.

- Пугу-пугу! - крикнув хтось із гурту.

- Козак з Дугу, - обізвавсь той, кого запорожцем звали.

Се був молодий огрядний козак, літ може тридцяти, у високій смушковій шапці з червоним верхом, у зеленому жупані і широчезних жовтогарячих штанях над червоними сап’янцями.

- Здорові були, панове громадо, і ви, дівчаточка! - сказав він, здіймаючи шапку і любенько уклоняючись до громади.

- Ходи і ти здоров, Іване! - раптом загула «улиця». - Як Бог милував тебе у далекій країні, на Запорожжі?

- Хвалити Бога, - не мене одного, а усю нашу Україну Бог помилував, лядське ярмо з нашої неньки здіймає… Пам’ятатимуть наші пани-вороги Жовті Води та батька Богдана.

- Як? Що? Які Жовті Води? Який батько Богдан? - посипалось звідусюди. - Ми нічого не знаєм, нічогісінько не чули!

І хлопці, і дівчата лавою обступили молодого запорожця, мов живим тином обнесли. Одна Софійка осторонь стояла, мов вона тут усім чужа була.

- А ти ж що так, Софієчко, засоромилась, чи що?. - ззирнулась одна дівчина. - Чого стоїш сиріткою?

- Ач свята та Божа дівка! - засміялась Вівдя. - Сказано-бо: до Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі хоч нею грубу витри.

Дехто з хлопців зареготався. Запорожець глянув назад і аж почервонів.

- Софійко, - якось-то несміливо промовив він, - ти й привітати мене не хочеш… Десь забула мене….

- Еге! - не втерпіла «дряп-киця», - забула кішка, коли й сало бачила… забув і віл, коли телятком був… А тепер, бач, ще й не вловив, а вже скубе.

- А! Щоб ти скисла, язиката! - озвавсь хтось з гурту.

Запорожець повернувся й підійшов до Софійки. Вона ще дужче засоромилась і рукавом закрилась.

- А мені казали, що ти пішла на прощу з матір’ю. Тим я й не навідавсь до вас, як приїхав, - промовив запорожець, беручи дівчину за руку. - А ну-бо йди до гурту, - і він потяг її. за руку.

Софійка все ще соромилась і не Йшла.

- Овва! - знов ув’язалась язиката Вівдя. - Тягли ведмедя до меду - та урвали вуха; тягли ведмедя від меду - урвали хвіст…

Тут хлопці ще густіше обступили запорожця.

- Годі тобі, Іване, коло дівчини панькатись, - вона не втече, як вода з решета, та й на ту язикату сороку плюнь, бо вона ні в сих, ні в тих, - говорив Яким на прізвище Яворницький, колишній приятель Івана Удовиченка, тягнучи запорожця за рукав під стару гіллясту тополю. -’ Краще розкажи, що там у вас на Запорожжі і хто той батько Богдан, - чи кошовий, чи що… Звідкіля ти тепер? З Великого Лугу?

Запорожець сів під тополею, витяг із, кишені капшук з тютюном, люльку, гаман з кресалом, викресав огню і запалив люльку. Округи його посідали хлопці, а поруч з ними і дівчата.

II

- З якого кінця почати, панове громадо, і ви, дівчаточка, я й сам не знаю, - сказав запорожець, не дивлячись ні на кого. - Одно скажу: урвалась тепер ляхам нитка, так урвалась, що й вузликом вже їм не зв’язати тієї нитки. А почалось воно із-за жінки. Жив собі там, у тогобічній Україні, у Суботові, чи що, значний козак, Богдан Хмель, а по-лядськи Хмельницький, а в його була жінка. Ота жінка і впала, кажуть, в око якомусь-то панку Ляшку. Так він її чи то вкрав, як злодій,