Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

— Тобі пора йти, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо інакше замерзнеш до смерті. Згодом ми ще зможемо зустрітися. Якщо тільки захочеш. Ми завжди сидимо тут. Сидимо й на тебе чекаємо…

Човгаючи ногами, він провів мене до повороту. Шур-р-р, шур-р-р — лунали його кроки в темряві. Потім я попрощався з ним. Без потиску руки, без якихось особливих слів. Просто сказав: «До побачення!». І ми розійшлися. Він пошкандибав до своєї кімнатки, а я попрямував до ліфта. Натиснув на кнопку — і ліфт повільно поповз догори. Двері беззвучно відчинилися — і яскраве світло, ввірвавшись у коридор, обдало мене лагідним теплом. Я зайшов у кабіну і зіперся об стіну. Двері автоматично зачинилися, а я стояв, не ворушачись.

«Отже…» — подумав я. Однак жодна з думок у голову не приходила. Вони зависли посеред велетенської порожнечі, якій не було ні кінця, ні краю. І нікуди не вели. Як казав Чоловік-Вівця, я був утомлений і переляканий. І сам-один. Як мала дитина, що заблудилася у лісі.

«Танцюй!» — сказав Чоловік-Вівця.

«Танцюй!» — відлунювало в моїй голові.

— Танцюй! — повторив я вголос.

І натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху.

На п’ятнадцятому поверсі я вийшов з ліфта — і мене привітала мелодія «Місячна ріка» Генрі Манчіні, що лилася з умонтованих у стелю динаміків. Я повернувся у реальність, де, мабуть, не зможу стати щасливим і так само не зможу нікуди податися.

Я машинально зиркнув на годинник. Час повернення в реальність — третя двадцять ранку.

«Отже…» — подумав я знову.

«Отже, отже, отже…» — відлунювало в голові.

І я зітхнув.

12

Повернувшись у номер, я передусім налив у ванну гарячої води, роздягнувся — і повільно в неї занурився. Однак тіло так просто не прогрівалося. Воно промерзло до самих кісток, і гаряча вода навколо тільки відтінювала холоднечу всередині нього. Я збирався досидіти у воді до того часу, коли ця холоднеча розтане, але від теплої пари в голові почало тьмаритися, а тому довелося з ванни вилізати. Після того я притулився чолом до віконної шибки й, трохи охолонувши, налив у склянку бренді, випив одним махом і забрався у ліжко. Намагався заснути — міцно, з порожньою головою. Та нічого не виходило. Так і не позбувшись затьмарення голови, я пролежав у ліжку до самого ранку. Небо заволокли попелясто-сірі хмари. Сніг ще не падав, але ці хмари, віщуючи снігопад, так суцільно вкривали небо, що замалювали своєю сірістю все місто від краю і до краю. Хоч куди глянь — усюди сірий колір. Занедбане місто, заселене спустошеними душами.

Я не міг заснути зовсім не тому, що думки непокоїли. Я ні про що не думав. Бо перевтомився, щоб заснути. І тіло, і душа вимагали сну. А от невелика частина мозку, закам’янівши, вперто відмовлялася спати і тим самим діяла мені на нерви. Таке роздратування настає тоді, коли з вікна швидкісного поїзда намагаєшся прочитати назви станцій на табличках. Наближається станція — і ти напружуєш увагу, щоб уже цього разу встигнути прочитати напис, — та марно. Занадто велика швидкість. Перед очима з’являються невиразні обриси ієрогліфів, та що вони означають важко збагнути. Одна мить — і вони вже позаду. І так без кінця. Станція за станцією. З глибокої провінції, з нікому невідомими назвами. Кожного разу поїзд давав гудок, і його пронизливе гурчання впивалося, мов бджола, мені в мозок…

Так тривало до дев’ятої. Пересвідчившись, що годинник показує дев’яту, я перестав присилувати себе до сну і виліз з ліжка. «Нічого не вийде. Не засну», — подумав я. І пішов у ванну голитися. Щоб поголитися як слід, мусив нагадувати собі: «Ось зараз я голюся!». Після того я одягся, причесався і подався до готельного ресторану снідати. Сівши за столик під вікном, замовив «сніданок Континенталь», але випив тільки дві чашки кави і схрумав один тост. Щоб упоратися з тостом, сірим у відсвіті тьмяного неба й смаком схожого на жмутики вати, я потратив багато часу. Погода надворі була така, що могла б віщувати кінець світу. Допиваючи каву, разів п’ятдесят перечитав ранкове меню. Однак затвердіння в голові не розсмоктувалося. Поїзд і далі мчав без зупинок. І гудки лунали. А затвердіння в голові перетворилося на затужавілий клубок зубної пасти. Люди навколо мене жваво наминали свої сніданки — насипали цукру в каву, намазували тости маслом, ножами й виделками різали яєчню з шинкою. Клац, клац, клац — безперестанку давало про себе знати столове начиння. «Не ресторан, а справжня сортувальна станція», — подумав я.

І раптом я згадав про Чоловіка-Вівцю. Він і зараз, у цю мить, існує. Перебуває десь у цьому готелі, в якомусь вигині простору-часу. І намагається мені щось пояснити. Та марно. Я не встигаю прочитати. Надто велика швидкість. Голова затверділа й не розпізнає ієрогліфів. Я можу прочитати лише те, що стоїть на місці: (А) Сніданок Континенталь: сік (помаранчевий, грейпфрутовий або томатний), тост і… Хтось до мене звертається. І жде відповіді. Цікаво, хто? Я підводжу голову. Офіціант. Стоїть у білому піджаку і тримає в руці кавник. Наче якийсь спортивний приз. «Кави більше не бажаєте?» — питає він увічливо. Я хитаю головою. Він зникає, а я встаю з-за столика й виходжу з ресторану. Клац, клац, клац — не перестає торохтіти начиння на столах у мене за плечима.

Повернувшись у номер, я знову заліз у ванну. Цього разу ознобу не було. У воді я поволі витягся всім тілом і почав зосереджено, ніби розплутував клубок ниток, розслаблювати один за одним усі суглоби. Так, що пальці як слід заворушилися. «Ось воно, моє тіло, — подумав я. — Тут і зараз. У реальній ванні реального готельного номера. В ніякий швидкісний поїзд сідати мені не доведеться. І гудків не чути. І нема потреби читати назви станцій. Не треба ні про що думати».

Я виліз з ванни, забрався в ліжко і глянув на годинник. Було вже пів на одинадцяту. «От тобі і маєш! — подумав я. — Може, плюнути на сон і вийти прогулятися?» Поки я над цим роздумував — раптом нагрянула дрімота. Миттєва — наче зміна декорацій на сцені при погашеному світлі. І цю мить я чітко запам’ятав. Невідомо звідки в кімнаті з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах і торохнула ним мене ззаду по голові. Так сильно, що в сон я поринув, як у непритомність.

Уві сні було тісно й важко. Темно — хоч в око стрель. І ніякої музики. Ні «Місячної ріки», ні «Кохання — блакитне». Не сон,