Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

доброзичливою силою, яка забезпечує порядок та ідентичність у первісному хаосі. У певний момент загін солдатів іде до лісу «прочищати його» 24. Метафора очищення неодноразово застосовується в орієнталістичній літературі стосовно колоній; можна згадати поему Редьярда Кіплінґа «Пісня білої людини» (1899), де ця людина «йде чистити землю». (Якби Пушкін був сучасником Кіплінґа, він, безперечно, міг би повторити за ним: «О, добре для світу, коли Білі Люди йдуть / Прямим своїм шляхом пліч-о-пліч» 25). Приблизно п’ятсот «турецьких» в’язнів чекають поблизу, не виявляючи ознак страху, навіть якщо в них на очах козаки добивають когось із поранених: однак висловлюється думка, що тут не стільки сміливості, як мовчазної байдужості. Тіла черкесів лежать усюди. Бравий російський полковник «по-дружньому» курить «їхню» люльку. Погана натура «турків» підкреслюється згадкою про «гермафродита» поміж ними: нам кажуть, що такі ж монстри часто трапляються серед кочівників. Перед від’їздом до Росії поет відвідує східний базар і натикається на «жахливого жебрака. Він був такий блідий, як смерть; з його червоних гнійних очей текли сльози». Поет «відштовхує жебрака геть із почуттям відрази, яку неможливо описати» і повертається додому. Це нагадує яскраві Флоберові описи відразливих санітарних умов, свідком яких він був на Близькому Сході 26.

Ця неприваблива картина контрастує зі здоровими й веселими козаками, які, просуваючись уперед після бою, бачать села, в яких зовсім немає турків, котрі, скажемо так, зникли. Ті турки, які з’являються в оповіді, є або покірними слугами росіян, або переможеними, що похмуро чекають на неминуче. Декілька недоумкуватих парубків стріляють по росіянах, не завдаючи їм, втім, значних втрат, їхня негідна й боягузлива поведінка на вулицях контрастує із «розважливістю і щирістю» (Сухоруков) чи «сміливістю» (Бурцов) поведінки переможців 27. Пушкін цитує турецьку поему, яка порівнює побожний (і тому, ймовірно, непереможний) Арзрум із Стамбулом, який приречений на падіння тому, що не дотримується застережень Корану. Автор цієї поеми, виявляється, помилився: Арзрум упав перед росіянами. Майбутній наступ на Арзрум оголошується головнокомандувачем російської армії, генералом Паскевичем, під час обіду для своїх старших офіцерів. Мусульманська фортеця взята майже випадково, без серйозного планування і з малими військовими втратами. Ярлик непереможності, випадково знайдений Пушкіним у цитаті з ворожої поеми, повертається до колоніальної потуги у всій величі її слави.

Після завоювання Арзрум став мовчазним; у цьому місті зі ста тисяч мешканців ніхто не скаржиться на десять тисяч козаків, які в ньому зараз панують. Палац паші пограбований повністю: дивани подерті, не стало килимів. Пушкін припускає, що цю шкоду зробили, втікаючи, самі турки. Жінки з гарему хвалять поводження росіян, діставши наказ зустрітися з ними особисто. Цей пасторальний образ псується новинами, що в Арзрумі з’явилася чума.

На своєму зворотному шляху до власне Росії Пушкін зустрів друзів, які використовували місцеві гарячі джерела для лікування ран, отриманих під час кампанії; вони мають із собою деякі російські журнали з недолугими статтями про поезію Пушкіна. Останньою подією, описаною в «Подорожі», є вибух сміху з цих убогих зразків літературної критики. У цьому закінченні опису подорожі Пушкіна є основні елементи колоніальної зверхності: висока грамотність, огида при погляді на примітивних людей, чиї звички є гіршими, здатність використовувати ресурси завойованих територій для добрих цілей (лікування хвороб, будівництво нових осель і парків), спроможність творити тексти, що збережуть пам’ять про Арзрумську кампанію для нащадків тих, хто завоював його, та, зрештою, здатність до відчуття радості життя, як і личить молодим російським офіцерам у відпустці.

Переважання точки зору імперського спостерігача — це загальна стратегія текстуального імперіалізму: перо переможця описує звичаї та манери мовчазних підкорених тубільців. Навіть коли представник народу-завойовника стає бранцем «примітивів», ситуація не змінюється. У «Кавказькому бранці» безіменний росіянин, названий тут «європейцем», став полоненим, що його захопили черкеси. Він «спостерігає за їх віруваннями та звичаями» дуже ретельно, як це міг би робити орієнталіст, зайнятий справою поповнення багажу знань Заходу 28. Йому подобаються їхня простота, гостинність і спритні рухи, навіть їхня схильність до сварок і психологічна сила. Його увагу привабить їхній яскравий одяг. Черкеси «народжені для війни» і під час схожих на війну розваг вони часто відтинають голови бранцям, на превелику радість черкеських немовлят [!]. Росіянин дивиться на ці заняття з гідністю вищої людини — позиція, що викликає сповнене страху захоплення його тюремників.

Характерною особливістю російської колоніальної літератури є підкреслення справжніх чи приписуваних жорстокостей, колись виявлених щодо росіян. Опис колишніх кривд вельми поширений у літературних та інших текстах, які дають змогу виправдати подібну поведінку росіян. «Кавказький бранець» Пушкіна нагадує читачеві, що непокірні народи Кавказу становили серйозну небезпеку для імперії і що багато росіян гинуло від їхніх нападів на територію імперії. У вересні 1998 p., через три роки після закінчення війни, яка зрівняла із землею малу республіку Чечню та знищила десятки тисяч чеченців, російська президентська комісія щодо військовополонених опублікувала в пресі повідомлення, що 794 росіян, які брали участь у цій війні, були все ще у становищі зниклих безвісти; вона вимагала звіту від спустошеної республіки. Невдовзі після цього російське Міністерство закордонних справ заявило, що Росія ніколи не дозволить Чечні від’єднатися від Російської Федерації 29.

Пушкінські вузько сфокусовані та повні осуду твори докорінно відрізняються від поліфонічних описів чорної Африки у Джозефа Конрада і послідовної критики колоніальних завоювань у творах Джейн Остін 30. На відміну від британців, Пушкін не має жодних сумнівів. Він говорить від імені імперії, яка перебуває у процесі становлення, покладаючись на козацькі шаблі, а не на текстуальну перевагу; імперії, яка все ще боїться бути частиною дискурсу Іншого. За часів Пушкіна ще не було напевно відомо, що Росія успішно подолає західний оцінювальний погляд. Впливові голоси, як-от Жюля Мішле (Jules Michelet), були все ще готові трактувати Росію у спосіб, що не дуже відрізнявся від застосованого Пушкіним щодо Кавказу. Така небезпека була реальною: через багато років після смерті Пушкіна Іван Тургенєв не міг уникнути зверхнього тону братів Ґонкурів, які згадали про нього у своєму «Щоденнику» як про екзотичного і старомодного слов’янина. Акцентування нижчого становища Кавказу в «Подорожі до Арзрума», різкі декларування переваги російських козаків і приниження «турків» як таких, що відступають без боротьби за найменшого виклику, було способом Пушкіна реагувати на зверхність, із якою в ті часи ставилися до росіян окремі європейські інтелектуали.

Декількома поколіннями пізніше «Хаджі-Мурат» (1904) Льва Толстого, написаний за ситуації, коли Російська держава почувалася значно безпечнішою, руйнував імперську романтичну пропаганду. Толстой вперше критично оцінив політику, яка була підґрунтям успіхів Єрмолова та Паскевича. Хоча «Хаджі-Мурат» написаний тоді, коли Кавказ був уже міцно прив’язаний до імперії, твір