Читати книгу - "Не вурдалаки"

…липня 1957 р

Мама вдягла чорну хустину та сказала, що збирається йти на похорони.

– А хто помер? – поцікавилася я у неї.

– Горпина.

– Це та, що на кінці села жила?

– Саме вона. Хочу і Горпину провести, і зустрітися з її донькою, аби хоча б щось дізнатися про сестру. Поїхала на ті шахти – і як у воду канула. До цього часу від неї не було ніякої звісточки. А душа ж болить, бо рідна кров. Не знаю навіть, чи жива вона, чи… – мама зітхнула.

– І про Наталію запитай, – попрохала я. – Дізнайся, як вона там.

Повернувшись додому, мама поставила на лавку валізу.

– Ось, розбирайте гостинці! – сказала вона повеселілим голосом.

– Що це? Від кого? – запитала я.

– Сестричка передає всім вітання та ось це, – посміхнулася мама, кивнувши в бік валізи.

– І як вона там? – запитав тато. – Поїхала і забула нас.

– Не ображайся на неї та не тримай зла, – мовила мама. – Нелегко їй там, у шахті. Працює шахтаркою під землею нарівні з чоловіками. А щодо того, що не пише… Ти ж знаєш, що вона неграмотна, а Наталія навчається, а може, вже й вивчилася на медсестру.

– Донька покійної Горпини, хай земля їй буде пухом, живе там і не знає?

– Дивний ти. Це у селі все про всіх відомо, а там місто, людей багато, то кожен живе ніби окремо від інших. У доньки Горпини у шахті травмувався її чоловік, тож вона його доглядає, можна сказати, з того світу витягає. Коли їй по гостях ходити? Ось отримала телеграму, що мати померла, то зателефонувала моїй сестрі, а та поспіхом зібрала для нас гостинці.

– Чи отримала вона окрему квартиру, як хотілося, чи й досі по найманих ходить?

– Отримала! Квартира у неї гарна, і зарплатня непогана, але у шахтаря така доля: сьогодні йде на зміну і не знає, чи повернеться додому, чи побачить сонце…

– Ну що ви завели про сумне? – перебила я маму. – Давайте вже розбирати подарунки!

Мені та Софійці дісталися батистові відрізи на плаття. Мамі ми віддали штапельну тканину, теплі шкарпетки для Сашка мама сховала в шафу, а тато одразу ж вбрався у нового картуза. А ще у валізі була в’язка дрібних бубличків. Я бачила такі в магазині, коли ходила з Валею купувати цукор та хліб. Вони так приємно пахли та манили підсмаженою золотистою скоринкою, що мені доводилося відводити погляд, щоб не текла слинка. А тут цілісінька в’язка! На всіх вистачить. У газету були загорнуті цукерки, а під ними на дні валізи було кілька банок тушонки.

– І навіщо вона так витратилася? – мовила мама. – Краще б щось своїй доньці купила.

– Виходить, що мала змогу все це придбати, – сказав тато, поправляючи картуза.

– Піду завтра до церкви, – сказала мама. – Свічку за її здоров’я поставлю. Хай береже її Всевишній у тих підземеллях.

– То буде завтра, – сказав тато. – А сьогодні відкриємо банку тушонки, і буде у нас справжнє свято. Чи не так, дівчатка?

– Так! – сказала я з Софійкою в один голос.

– То чому стоїмо? Нумо марш молоду картопельку варити!

…липня 1957 р

Я з Валею поїхала до райцентру. Метою моєї поїздки було вітання з днем народження колишньої господарки Лідії Максимівни. Валя теж захотіла її навідати, але не тому так світилося її обличчя, променіли очі, а з обличчя не спадав замріяний вираз. Чи не щодня вона їздила до міста на побачення з Васею. Про час зустрічі та її місце вони домовлялися заздалегідь. По тому Валя бігла за село на залізничну станцію і їхала до міста. Додому вона поверталася останнім рейсом і була вдома близько десятої години вечора. Тому з нею ми бачилися нечасто, а тут випала нагода побути разом.

– Не поїду ж я до Лідії Максимівни з порожніми руками, – сказала подруга, коли увечері я повідомила їй про свої наміри. – Треба щось вигадати.

Валя не була б собою, якби не знайшла вихід. Вранці вона зайшла до мене з повною валізою та букетом жоржин.

– Знайшла подарунок! – з посмішкою сказала вона.

– І що ти туди наклала? – запитала я, кинувши побічний погляд на валізу, схожу на корову, яка чекає на теля.

– Те, що ніколи в господарстві не завадить, – мовила вона і хитро прижмурила очі, точнісінько так, як у дитинстві. – Там і картопелька, і огірочки малосольні, і свіженькі помідорчики! А ще мама зібрала десяток яєчок, а до них – шматочок сала. А жоржини я здогадалася зрізати сьогодні вранці. Вийшла в садок, а вони самі кажуть: «Про нас не забула?»

– Ти молодчина! Я б ніколи не здогадалася подарувати городину.

– А чому б і ні?! Все це їй потрібно купувати на базарі, а у нас усе своє.

Лідію Максимівну ми застали вдома. Вона була вже на пенсії, але все ще працювала. На щастя, цього дня вона взяла вихідний. Вона одразу ж нас пізнала.

– А я боялася, що ви нас вже забули, – зізналася я.

– Що ви, дівчатка! Я всіх своїх квартиранток пам’ятаю! Це ви можете мене забути, а в моїй пам’яті ви залишаєтеся надовго. Ви стаєте дорослими, народжуєте дітей, а для мене залишаєтесь все такими ж дівчатками-студентками. Та чому ж ми стоїмо посеред двору? Ходімо до хати, – запросила нас Лідія Максимівна.

Ми поздоровили колишню господарку зі святом. Я подарувала їй серветку, яку вишила заздалегідь, та вітальну листівку. Лідія Максимівна підсліпувато примружила очі, розглядаючи на ній зображення.

– От спасибі. Красуня троянда! – із захватом мовила вона, а ми з Валею не втрималися та пирснули від сміху, бо там був зображений кошик, з якого виглядало маленьке кошеня.

Щоб згладити незручне становище, Валя почала викладати на стіл вміст свого кошика. Ми попили чаю, подякували та пішли. Біля порога ми разом повернули голови та поглянули на каструлю, з якої парувало та смачно пахло. З хати ми вийшли, прикриваючи роти долонями. Вийшовши на вулицю, ми розсміялися. Ми сміялися довго і до сліз, доки Валя не сказала:

– І що ж там у неї так смачно пахне?

– Це вже ми не взнаємо! – крізь сміх сказала я.

– Ніколи! – мовила Валя, витираючи очі.

Валя побігла на побачення, а я пішла на потяг. Чомусь було сумно. Можливо, тому, що Валя зараз зі своїм коханим, я все ще у чеканні?

…вересня 1957 р

З інституту весь наш курс послали до колгоспу на цілий місяць на збір