Читати книгу - "Київські бомби"

й одне вухо трошки більше за інше, тому кумедно визирало з-під кашкета. Єфрейтор виявився ставним, мов намальованим: широкі плечі, густі чорні брови, відкрите обличчя — такі подобаються дівкам, напевне можуть стати хорошими чоловіками й дбайливими батьками родини. Проте це все було зовсім далеке від розуміння Фаїни, тож вона швидко прогнала від себе думку про те, що єфрейтор, так само як унтер, загалом можуть бути непоганими, зовсім незлими людьми, навіть — о Господи! — не ворогами. Востаннє пройшовшись поглядом по периметру, вона підійшла до військових майже впритул.

— Драстуйте, служиві!

У неї ніколи не виходило вдало імітувати простонародну говірку, але саме зараз це не мало значення — перебуваючи майже постійно в обмеженому просторі «казарма—плац—казарма», служиві, опинившись за казарменими ворітьми, мало на що звертали увагу. Їх міг тішити й, очевидно, тішив уже сам той факт, що до них озвалася молода жінка, варто було лише вийти за браму.

— Що таке, красуне? — вигукнув єфрейтор, а унтер, викотивши груди, швидко підтягнув ремені.

— Виглядаю тут одного. Може, з вами служить? — швидко защебетала Фаїна, дивлячись тепер просто на них, перед собою. — Вісточку послав, пан офіцер обіцяв відпустку на Покрову за хорошу службу. А він же так старався, ой як старався!

— Та й ми непогано служимо! — реготнув унтер. — Якщо затримається до такої кралі, сам винен!

— Або взагалі перестарався, гауптвахту миє! — додав єфрейтор, теж пробігшись пальцями по краю шкіряного паска, що обіймав талію. — Кого хоч чекаєш, скажи, може, знаємо!

— А то — ну його в баню, красуне! Гуляй з нами! Він поки вийде, а ми вже тут, та й празник сьогодні, Покрова! — тепер уже підігравав унтер.

— От би взнати… — вела своє Фаїна, подумки почавши відлік.

— Та кажи вже, хто такий! Знаємо — все скажемо! Раптом нам по дорозі, а в тебе дві подружки знайдуться!

Погляд ковзнув уліво, відразу — праворуч, через плече унтера, він стояв до Фаїни ближче. З обох боків, майже нога до ноги, немов щодня тренувалися, до них наближалися Левін із Малютою. Перший уже тримав револьвер в опущеній уздовж тулуба руці, другий тільки цупив своїм лаписьком зброю з кишені бушлата. Унтер тим часом ще щось до неї говорив, здається, навіть називав своє ім’я, та жодних слів Фаїна вже не розбирала, вони злилися в нерозбірливі звуки, потім узагалі перетворилися у вухах на суцільний дзвін.

Мабуть, в останню мить унтер таки помітив стрімкі зміни на лиці несподіваної незнайомки, вловив: вона дивиться їм за спини, навіть почав розвертатися. Куля Левіна зупинила його в русі, випущена за мить друга розвернула. Унтер-офіцер по-пташиному, наче вчився літати, змахнув руками й завалився на бік, падаючи просто на єфрейтора, що стояв до нього дуже близько, буквально торкаючись плечима.

Його ж реакція виявилася на диво швидкою: куля, по­слана Малютою просто в єфрейторську голову з близької відстані, дивом пролетіла мимо, ледь зачепивши щоку. Бо щойно гримнув перший постріл, той сіпнувся від різкого звуку, а рефлекси змусили податися вбік. На коротку мить єфрейтор вийшов з лінії вогню, Фаїна вже відскочила на безпечну відстань, тоді як Малюта, зробивши поправку на рух живої мішені, двома наступними пострілами збив другу жертву з ніг.

Пальнувши в унтера, вже — в лежачого, Левін повернувся, тримаючи револьвер перед собою, одним його виглядом розганяючи від себе враз наляканих перехожих. Цього разу Вольфа у ролі візника з ними не було, довколишні вулиці були надто вузькими для того, аби запряжений екіпаж міг вільно маневрувати ними. Розбігатися краще на своїх двох, самостійно, врізнобіч. Вольфа з Гіршем, озброєних бомбами, Штерн розставив для можливого прикриття відступу основних сил на сусідніх вулицях. Власне, нормальний шлях для відходу був тут лише один. Почнися погоня, метальники легко відрізали б її. Тут не обов’язково кидати влучно. Головне — приголомшити вибухами, зупинити, пригальмувати, дати втікачам виграш у часі.

Фаїна першою помітила — не так пішло.

З того боку, де причаїлися на своїх позиціях Вольф та Гірш, раптом під акомпанемент переляканих криків вибігло кілька солдатів, скидаючи з плечей на бігу ремені гвинтівок. Звідки вони тут з’явилися, чому озброєні, взагалі — де й у чому Штерн помилився в розрахунках, Фаїні не лишалося часу думати. Натомість прийшло інше розуміння: вдарити з тилу, в спини солдатам, двоє бомбістів не наважаться. Й невідомо, що гірше — лишатися там, де стоять, чи тікати, поки самих не зловили.

За якусь мить здалеку долинув пронизливий звук поліцейського сюрчка, до нього за мить додався ще один, за пару наступних секунд вони вже заливалися трелями. Тим часом з воріт казарми, котрі навіть не зачинялися, на підмогу вже вибігали ще кілька солдатів, разом із ними — офіцери з револьверами напоготові. Гаркнув перший постріл. Фаїна, невимовно довго тупцяючи на місці, глянула туди, звідки стріляли, і вгледіла Левіна: пригнувшись, він зайцем мчав у бік протилежної вулиці, котра невідомо куди вела, але тим не менше завертала за ріг, даючи втікачеві змогу зникнути з поля зору стрільців. Ліворуч, через невеличкий майдан, широкими важкими кроками стрибав Малюта. На відміну від Левіна, кулям кланятися не збирався, відстрілювався на бігу, не цілячись, без наміру влучити — просто показував зуби.

Фаїна лишилася сама. Поки на неї якимось дивом ніхто не звертав уваги, й малювався цілком реальний шанс лишитися в колотнечі непоміченою. Подумаєш, міщанка з плетеним кошиком… Та щойно це майнуло в голові, як у повітрі повис істеричний бабський вереск:

— Вона! Тримайте її! Вона з ними була!

Ковзнувши оком туди, звідки кричали, й вглядівши розпатлану тітку в ширококрисому капелюшку, котрий їй ну зовсім не пасував, Фаїна переконалася — перелякана справді показує на неї. Зараз відступати особливо не було куди. Навпроти звабливо манила ще одна невеличка вуличка, та вже за мить її відріжуть від порятунку солдати, котрі поспішали до місця стрілянини й бігли жінці з кошиком навперейми.

Рука розпрямилася, кошик ковзнув по ній вниз, рука міцно стисла ручку, гойднула.

— РВОНЕ! — крикнула Фаїна на всю силу легенів, тут же збилася на справді істеричний вереск: — ЛЯГАЙ!

Кошик уже летів, кинутий вперед з усією силою, яка знайшлася в руці. Він ще не торкнувся землі, перелякані солдати ще не зрозуміли, як їх обдурили, а Фаїна вже метнулася вперед, намагаючись дістатися до вулиці порятунку, доки не відрізали шлях. Коли почувся нарешті удар кошика об землю, після чого позад неї вибухнули люті матюки, Фаїні вдалося пробігти мало не половину відстані.

Не встигала.