Читати книгу - "Зоряний хлопчик"

Коли прийшов день, підвівся молодий Рибалка і звернувся до своєї Душі:

— Я зв’яжу собі руки, щоб не виконувати твоїх наказів, замкну вуста свої, щоб не повторювати твоїх слів, і повернуся до того місця, де зустрів я кохану мою. Просто в море повернуся я, в ту затоку, де вона полюбляє співати, і покличу я її, і розповім їй, якого лиха накоїв, на які лихі вчинки мене штовхнули.

А Душа спокушала його і говорила:

— Хто вона, твоя кохана, до якої ти хочеш повернутися? У світі є набагато гарніші за неї. Є танцівниці Самарії, які в танцях наслідують пташок і звірів. Ноги їхні пофарбовані хною, в руках вони тримають срібні дзвіночки. Вони сміються, танцюючи, і сміх їхній чистий, як сміх струмка. Ходімо зі мною, я покажу їх тобі. Навіщо ти переймаєшся думками про гріх? Хіба те, що солодко їсти, не створене для їжі? Хіба є отрута в тому, що солодко пити? Не мордуйся, а йди зі мною до іншого міста. Є тут неподалік містечко з садом тюльпанових дерев. І проживають у тому чарівному саду павичі білі і павичі з лазуровими грудьми. Коли розпускають вони свої хвости на сонці, то подібні вони до дисків зі слонової кості й дисків зі злота. Та, що годує їх, танцює задля втіхи, й іноді танцює вона на руках, а іншим разом танцює ніжками. Очі її підмальовані стибієм, тонкі ніздрі — як крила ластівки. В одну ніздрю встромлена крихітна квіточка, вирізьблена з перлини. Сміється вона у танку, і срібні кільця на ногах її дзенькають, мов дзвоники. Тож не мордуйся більше, й ходімо вдвох до того міста.

Але нічого не відповів своїй Душі молодий Рибалка, замкнув він вуста свої печаткою мовчання, закрутив собі руки міцним дротом і вирушив назад, до того місця, звідки прийшов, а саме до тієї малої затоки, де полюбляла співати його кохана. А Душа його дорогою безупинно спокушала принадами, але він не відзивався, не вчиняв лиха, на яке вона його підбурювала, бо дуже сильною була влада кохання в ньому.

І коли вийшов він на берег моря, то розпутав руки свої, зняв печатку мовчання з вуст своїх і покликав Русалоньку. Але не вийшла вона на поклик його, хоч і молив і благав він її цілісінький день.

А Душа брала його на глум і кпини:

— Щось замало радості маєш ти з кохання свого. Ти — як людина, котра у смертну годину ллє воду в розбите начиння. Ти віддаєш усе, що маєш, але нічого не отримуєш навзамін. Пішов би ти краще зі мною, бо відаю я, де лежить Долина Насолоди і що в ній можна робити.

Але нічого не відповів своїй Душі молодий Рибалка, а сплів собі у розколині скель хижку і прожив у ній аж рік. І щовечора кликав він Русалоньку, і щодня гукав він її, і щоночі вимовляв він її ім’я. Проте так і не піднялася вона з моря побачитися з ним, і ніде в морі не міг він її знайти, хоч і шукав по гротах і в зеленій воді, у лагунах припливів і в глибоких вирах.

А Душа безнастанно підбурювала його на зло і нашіптувала про жахливе. Та не взяла вона над ним гору, такою сильною була влада кохання в ньому.

Коли минув рік, подумала собі Душа: «Я спокушаю й під’юджую мого хазяїна на лихе, але дужче за мене його кохання. Тепер я спокушатиму його добром, тоді він піде за мною».

І мовила Душа до молодого Рибалки:

— Ти дізнався про радощі світу, та не схотів слухати мене. Дозволь мені розказати про страждання світу, можливо, тоді ти дослухаєшся до моїх слів. Бо насправді Страждання править світом і нікому не вдається уникнути його лабетів. Одні потребують одежини, інші не мають хліба. І в королівських пурпурових шатах, і в латаному ганчір’ї сидять вдови. Човгають по болотах прокажені, ненавидять вони одне одного. Виходять на битий шлях жебраки, але порожніми лишаються їхні гаманці. Вулицями міст сновигає Голод, а під брамою сидить Чума. Ну ж бо, ходімо зі мною, ти виправиш усе. Навіщо тобі отут час марнувати, навіщо кликати свою кохану, яка не приходить на поклик твій? І що таке кохання, що ти його так високо цінуєш?

Але не відповів молодий Рибалка нічого, бо сила кохання його була велика. І щоранку кликав він Русалоньку, і щодня гукав її, і щоночі вимовляв її ім’я. Проте так і не піднялася вона з моря побачитися з ним, і ніде в морі не міг він знайти її, хоч і шукав по річках, що вливалися в море, і в долинах під хвилями, і в морі, яке ніч робить бузково-червоним, і в морі, яке світанок фарбує насіро.

І другий рік скінчився, і мовила Душа до молодого Рибалки, коли сидів він самотньо вночі у хижці своїй:

— Гай-гай! Спокушаю я тебе злом, і спокушаю добром, але кохання сильніше за мене. Тож не спокушатиму я тебе більше, але благаю, впусти мене в серце своє, і тоді я стану одним цілим із тобою, як раніше.

— Певна річ, ти можеш увійти в моє серце, — відповів молодий Рибалка, — адже за всі дні блукання світами без серця, мабуть, страждання переповнило тебе.

— Ой леле! — вигукнула Душа. — Не можу я знайти входу, бо серце твоє заполонило кохання.

— Як би я хотів тобі допомогти! — мовив молодий Рибалка.

І щойно вимовив він ці слова, як пролунало з глибин моря тужливе голосіння, яке чують люди, коли хтось із Морських Мешканців помирає. Молодий Рибалка рвонувся зі своєї хижки на берег. Чорні хвилі котилися до землі й несли щось біліше за срібло. Був їхній тягар білий, як піна морська, і гойдався у хвилях, як квітка. Прибій вихопив його у хвиль, піна забрала в прибою, берег узяв його — і біля ніг своїх побачив молодий Рибалка тіло своєї Русалоньки. І лежала вона перед ним мертва.

Ридаючи, як зломлена горем людина, впав він біля неї, і цілував холодні рожеві вуста, і перебирав її вогке бурштинове волосся. Впав він біля неї на пісок і ридав, тріпочучи ніби від радості, і притискав її до грудей своїми засмаглими руками. Холодні були її губи, та він цілував їх. Солоний був мед її кіс, але він впивався гіркою радістю. Він цілував її мертві повіки, і кришталики солі, що виступили на них, були