read-books.club » Сучасна проза » Справа отамана Зеленого 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

264
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Справа отамана Зеленого" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 75
Перейти на сторінку:
проте Артем уже почав прикидати, як і куди доведеться перевозити хвору молодицю. Думки хаотично роїлися в його голові, коли це знадвору донісся цокіт копит. Вершник спинив коня. Почулися швидкі кроки — і прибулець загрюкав у двері. Григоренчиха, завжди сувора, стримана й буркотлива, враз спала з лиця, мовби відчуваючи біду, і, зиркнувши на Артема, поквапилася відмикати. Пролунало її звичне, сварливе:

— Чого ламаєш двері?! Лобом гаратай! Чорти тебе принесли!

Шеремет трошки заспокоївся. Коли б сталося щось варте серйозної уваги, то Катерина б уже метушилася. Однак другої миті він рвучко підвівся, бо не чекав, що в світлицю за хазяйкою не зайде, а ввалить, лунко грюкаючи чобітьми, розхристаний і розпашілий Яків Дзюба.

— Тут, дядьку? — запитав, ніби не бачив Шеремета, ще й так невимушено, наче той був йому за вірного товариша. — Здоровкатися нема коли. Ну ж бо, ноги на плечі, сам, тут панів нема. Отаман звелів.

Артем забув, що в чужій хаті, де, крім того, ще спить хвора.

— Ану, йди звідси!

— Ти чого, дядьку!

— Я кому сказав — геть, лайно таке! Подякуй, що револьвера в мене нема. Зате ножик є, ось, на столі, напохваті! Гуляй!

Дзюба ступив крок назад, глянув на нього, потім на Григоренчиху, і Артем несподівано завважив, що на вусатому Яковому лиці відбився абсолютно щирий, невдаваний подив.

— Бач, визвірився… Недоїв сьогодні? Кажу ж, Зелений прислав, по тебе! Збирайся, не гуляй. Розбили нас, поранені є.

— А послав він тебе, значить?..

— Чому ж послав! Сам прийшов. Згадав про тебе, дядьку, першим. А батько: точно, Якове, діло кажеш. Є ж свій лікар у Трипіллі. Ну, я й махом сюди. Так і стоятимеш? — тон ураз став трошки серйознішим. — Ти поспіши, справді тяжкі є.

Шеремет більше не перечив. Хай навіть говорив до нього Яків Дзюба.

9

З отаманом Артем тієї ночі так і не зустрівся, та й не дуже хотів.

Коли прийшов на сільський майдан і побачив збуджений гурт повстанців, піших і вершників, а поруч, у натовпі, жінок та молодиць, чиє голосіння вливалося в загальний чоловічий хор, то зрозумів: сам дасть собі раду, що треба робити. Гамір став суцільний, усеосяжний, обернувшись на єдине потужне гудіння. Майдан скидався на бджолиний вулик. Тож розібрати Шеремет нічого не міг. За якусь мить він побачив на возі пораненого, коло якого клопотався невеличкий гурт людей, і впевнено рушив туди:

— Е, селяни, розступіться! Доктор прийшов! — загорлав Дзюба.

— Заткни хайло, — процідив Артем.

— Слухай, дядьку, може, досить уже? Кинув би буржуйські звички, тут усе ж таки, кажуть, народна республіка. Гляди, хлопці тепер накручені.

— Будеш мене лякати? — кулаки Шеремета стислися самі собою, він глянув на пораненого, зціпив зуби, подумки порахував до десяти, а тоді сказав: — Краще відійди! Узагалі тримайся від мене якнайдалі! Щоб я тебе не бачив!

— То вже тебе не обходить, де я тримаюся, — відрубав Дзюба, і з його голосу чи не вперше за той короткий час, що Артем знав Якова, зникла простакуватість. — Роби своє діло, пане лікарю. І пам'ятай одне: для тебе тут кожен боєць будь — якої сотні — влада. Мені, бач, повірили. Тобі й таким, як ти, — ніколи. До того ж, кажу, хлопці накручені, злі. От бовкну, що ти комісарам плани здав. На місці порвуть, кіньми потопчуть, віриш?

Шеремет повірив щиро й відразу. Тож мовчки повернувся до Дзюби спиною, рішуче відсторонив від воза кількох людей і коротко, але голосно розпорядився:

— Вогню! Світла сюди!

Дивно, але до нього дослухалися: дуже скоро біля воза запалало кілька смолоскипів. Цього світла виявилося досить, щоб Артем побачив розстебнутий на грудях френч без погонів та інших нашивок і нерівну червону пляму. Із рани поволі текла кров. Узявши кволу руку й намацавши пульс, Артем нахилився ближче до лиця і побачив зовсім ще молодого чоловіка, навіть юнака, що кліпав очима і тяжко та хрипко дихав. З кожним видихом зсередини вихоплювався стогін.

— Микола, — почулося обіч. — Це Микола…

Повернувши голову, Шеремет уздрів біля себе таку ж юну дівчину. Спереду на її похапцем накинутому одязі теж були криваві плями, і Артем сікнувся був допомагати їй, та вчасно зрозумів: вона ж, мабуть, обіймала свого пораненого, тому й замастилася. При світлі смолоскипів він помітив вологу на її щоках, а тоді знову глянув на пораненого й мовив голосно:

— Хто переверне?

Кілька чоловіків, ні про що не питаючи, спритно й водночас обережно взяли хлопця за плечі, підняли його й поклали на бік. Жестом звелівши присвітити ближче, Шеремет нахилився, провів рукою по спині, шукаючи, але не знаходячи отвору. Тоді показав знаком перевернути хворого горілиць і промовив чи то до присутніх, чи то сам до себе:

— Оперувати треба. Різати.

— То ріж! — почулося з натовпу.

— Отут? — підніс голос Шеремет. — Я не Господь Бог, та й не тесаком же його кремсати! Операція потрібна. Ви тут десь шпиталь обладнали? Давно ж воюєте!

— Поранені по хатах, — озвався інший голос.

— У яку хату цього везти?

— До мене! — заплакана дівчина сіпнула Артема за рукав. — До нас! Він… Це мій… Микола Поклад… Ми хотіли вінчатися.

Шеремет зітхнув, але так, щоб це не видавалося занадто приречено.

— Не довеземо. Те, що його взагалі довезли сюди живим, — чудо Господнє. Тільки ж я див не творю, дорогенька.

— Він не помре! — закричала дівчина, зриваючись на істерику. — Не помре! Ви доктор, ви з Києва, ви вчилися на це! Микола буде жити, пообіцяйте!

— Не можу, — цієї миті, як ніколи, Артемові важко давалися такі слова. — Якби можна було витягти кулю просто тут, то ще пообіцяв би… Та й то… Але тепер…

Поранений на возі голосно захрипів. Тіло смикнулося, немов його пронизав електричний струм. На губах запухирилася червона піна, з кутика рота потекла цівка крові. За мить очі вже дивилися в чорне нічне небо. Простягти руку, Шеремет опустив йому повіки.

— Ні—і–і—і–і! — дівчина вчепилася Артемові в лікоть. — Не треба! Нащо ви зробили так! Не треба, не треба! Миколо!

— Хтось тут є з її рідні? — втомлено спитав Шеремет. — Забрати хтось її може?

Та вже й без його заклику до пригніченої розпачем дівчини підступили дві жінки. Найстарша була, певно, мати. Між другою з них, молодицею з покритим волоссям, і самою дівчиною навіть при тьмяному світлі смолоскипів Артем помітив неабияку подібність. Не інакше, як старша сестра. Заміжня або навіть удова. Щоб покінчити з цією справою, відвернувся, взяв з воза картуза й делікатно накрив ним мертве лице.

Тоді став так, щоб його могли добре бачити, і запитав голосно,

1 ... 31 32 33 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа отамана Зеленого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа отамана Зеленого"