Читати книгу - "Биті є. Макс"

Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му – випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.

Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт – він із Санкт-Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз – і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.

– Познайомимося для початку, – дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.

Підвівся – на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся – ще за радянських часів працювали в одній лікарні – схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.

– Романов. Андрій Миколайович, – простягнув руку.

– Максим Сердюк, – сказав хлопець. Помовчав мить, додав гидливо: – Мене напружує… сам факт того, що я змушений звертатися по допомогу до… людини. Бо я потерпаю саме… від людей!

Ну! Романов і не таке чув. Жестом таки запросив Макса до крісла, усівся напроти.

– Мушу пояснити, перш ніж поговоримо про те, чим вам так насолили люди… У моїй голові немає вбудованого поліграфа. Висновки робитиму в тому числі і на основі ваших слів. Тож… не ускладнюйте моє завдання – не лукавте.

– Я не за сповіддю…

– Але й не за пігулкою від прикрощів, – відказав, відзначив – за сповіддю, хлопче. Говоритимеш – не зупиню. То правильно, та тільки навряд потім захочеш щось ламати у собі, переосмислювати… Тобі б – аби світ під тебе змінився. Ну… І не таке бачив.

– То що найбільше дратує вас у людях?

– Невдячність! І корисливість… І брехливість… І скотство… – і понеслося. Тут і заєць-льодяник виплив із небуття, і скалічений ровер, і геть усі – Макаров, Люба, Гоцик, Дора – зі звичайного життя, що Макс вляпувався у нього, як у халепу, і потім ледь вишкрібався на свої береги, а осад… осад залишався на душі мулякою – і як розчистити, аби живе серце не зранити?! І мама з татом… Він оце думав-думав і зрозумів: вони теж із тих… із невдячних, корисливих і брехливих… Макс їх майже не знав – з дванадцяти років сам по собі, зрідка бачилися, і тільки коли повернувся, зумів роздивитися… Невтішна картинка. Та й усі інші, з батьківського кола… Парадокс лише в тому, що посеред них почувається упевнено. Але то не допомагає вгамовувати гидливість… І цілі… Цілі зникли після… прикрого випадку влітку… Одній людині дуже жадалося зробити з нього покидька… І Макс мордувався по-справжньому, жорстоко. І навіть придумав собі спокуту – жив у злиднях, наче то мало допомогти усвідомити: що ж у ньому не так?! Не знайшов відповідей – тільки зраду! Потім калічку надумав обігріти, але та калічка теж… невдячна, брехлива і корислива. І це стало останньою краплею… А ще ті люди… Невдячні… Вони приходять у сни, за ніч висмоктують сили, усе вимагають від Макса дурних дій, і коли він намагається пояснити їм: не можна бездумно стрибати у річку, стрибають самі, щоби він ще більше почувався винуватим…

Романов не перебивав. «Доведеться помучитися, – констатував подумки. – Дивне уявлення про світ… Усі навкруги – огидні потвори, що нагадують йому про власну слабкість, і він вважає винуватими їх. Не себе. Проте совість є, раз мучиться, шукає вихід. А це уже непогано».

– Ви все більше про людей розповідали, – мовив вдумливо. – А про себе… У вас недоліки є?…

– У школі мене Герцогом звали, – відповів Макс.

Ну, Романов і не таке чув. Ще довго розпитував (у вухах пропущений Гергієв) розгубленого пацієнта про особливості його сприйняття навколишнього світу, подумки складав схеми сеансів психотерапії, підкріплені медикаментозною складовою і гіпнозом, та чомусь усе ловив себе на думці, що Герцог навряд дисципліновано і регулярно (а це важливо!) стане лікуватися. Лікар теж, як слідувати логіці Макса, потрапляв до категорії огидних потвор, що вони мордували шляхетного Дюка.

– Є два варіанти подолання вашої проблеми, – врешті-решт зупинив волання хлопця. Заходив кабінетом. Важко пояснювати, коли ти у таборі ворогів… Та й (сумнівів не мав) Макс не розкрив справжніх причин, що вони призвели до душевних терзань. А все просто… Набратися відваги і погодитися на сеанси психотерапії, під час яких правда сама випливає на поверхню. Чи повернутися до тих же сеансів, але після катарсису…

– Що ви маєте на увазі? – насупився Макс.

– Випробувати себе, перш ніж…

– Та ви жартуєте? – обурився Макс. – Чи ви мене не слухали? Я майже п’ять місяців скнів у смердючій хавірі…

– Де? У великому місті? Тут навіть бездомні пси виживають. Ні, Максиме. То не шокотерапія і не привід для аналізу, – усміхнувся іронічно. – Звичайне життя… Зрозуміти, чого ви варті, можна лише в екстремальних умовах… Сьогодні вистачає ентузіастів, які організовують подібні тренінги… НЛПісти, школи виживання… Думки гарантовано яснішають. Занурення у природу – саме по собі очищення… Обмежене коло людей і існування на межі вивільняють усе, що приховане у звичному житті…

Макс глянув на лікаря холодно – не туди прийшов!

– Скільки я вам винен?… – запитав зверхньо.

У режимі подвигу

Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний позашляховик «тойота» – заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам’ятати шлях.

– Спи поки, – з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, міцний чолов’яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.

– Перепрошую… Як вас звати? – озвався Макс.

– Дон.