read-books.club » Дитячі книги » Диваки 📚 - Українською

Читати книгу - "Диваки"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Диваки" автора Борис Опанасович Комар. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 49
Перейти на сторінку:
ковзанку? — підступив Микола, тримаючи в руках розплеснуту на кінці металеву трубку шланга, з якої бив сильний струмінь.

— Спробуй тільки облити, — застеріг Олег. — Покаєшся, та буде пізно…

Школярі зашуміли:

— Ти бач який, ще й погрожує!

— Розкажемо Петру Денисовичу — він йому дасть.

— Смугони, Миколо! — радили найрішучіші.

Хтозна, зважився б Микола облити водою Олега чи ні, якби в той час не вийшов на ганок, зачувши галас, учитель фізкультури.

— Що то ви робите? — гукнув і рушив до ковзанки.

Вирвав з рук у Миколи шланг, нагримав.

— Він не винен! — закричали хлопці і, перебиваючи один одного, розповіли про все учителеві.

— Недобре, Шморгун, ти поводишся, недобре! Не по-піонерськи.

— А чого ж він чіпляється! — огризнувся Олег.

— Хто до тебе чіпляється? — не поступався й Микола. — Сам лізеш…

— Ну, досить вам, — намагався утихомирити хлопців Петро Денисович. — Шморгун, підстружеш, пригладиш оте місце, як замерзне, і все буде гаразд.

— Не буду я стругати! Хай сам струже!

— І кататися не будеш, — закричали школярі— Не пустимо.

— Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито.

Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору.

Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала:

— Олег, підожди…

Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми.

Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад.

Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вергуни.

Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся.

Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами.

Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика.

Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її.

— Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання…

— Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів.

— З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина.

— Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи.

— Та хто тобі сказав це?!

— Хто, хто? Сам добре знаю…

— Бач, який ти…

Помовчали.

— От що, Олег, — сказала Світлана. — Я винесу сікач або кельму в тата попрошу. Візьми і загладь оте місце на ковзанці. А тоді заходь і підемо до школи разом, сьогодні репетиція новорічного концерту, я помирю тебе з Миколою.

— Не буду миритися і ковзанку не хочу поправляти.

— Ох і вреднючий ти. Мені за тебе соромно. Всі кажуть: “Чого ти з ним дружиш?!”.

— Ну й не дружи! Хіба це дружба, коли ти й не заступишся за мене?

— В тебе анітрішечки совісті немає.

— І нехай…

— Дивуюсь: як ти тільки не розумієш, що неправий у всьому? Даремно ж ніхто не стане нападати…

Мороз міцнішав. Лунко тріскались дерева в садках, порипував під ногами сніг.

Олег і одягнений тепло, і взутий добре — холод не пройме. А от Світлана змерзла, все кутається в легеньке пальтечко і чобітками вистукує. Вже кілька разів натякала, що пора розходитись, а він ніяк не догадається, та все відмовляє йти на репетицію, мовляв, обійдуться без неї.

Нарешті зважилася, сказала прямо:

— Олег, я дуже змерзла.

— Ходімо в Будинок культури, там тепло.

— Ні, вже пора додому.

— На репетицію хіба не підеш?

— Мабуть, не піду. Пізно вже… і самій неохота.

— Добре, давай тільки глянемо в сільмазі на світлову вітрину, що вчора поставили, та й годі.

Попростували до сільмагу. Олег довго розглядав і дивувався, як це можуть світитися різними кольорами скляні трубочки. Світлана ж стояла збоку і не виявляла до вітрини ніякого інтересу, все хукала на посинілі пальці.

Попрощалися біля її двору, і Світлана швидко потупотіла до хати.

Олегові не хотілося, щоб Світлана була на репетиції без нього. Тому й відмовляв її і затримував. Врешті сказала, що не піде туди. А може, тільки пообіцяла, аби відчепився?

Скільки розмов у Світлани про той карнавал, як готується! Хвалилася, що сестра черевички лакові прислала з Києва, тож закортить похвастатися. Та ще, як заливали ковзанку, Микола прив’яз: “Світлано, зарані попереджаю — сьогодні я танцюю з тобою”. — “Там видно буде”, — відповіла йому, наче й не зраділа, що він запросив її. Всі дівчата прикидаються. Насправді ж їм, і Світлані, мабуть, теж, хочеться з ним потанцювати. Вони чомусь вважають Миколу за найкращого в школі танцюриста.

“Мабуть, не піду. Пізно вже…” Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується…

“А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: “Куди це ти?” Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться”.

Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад.

Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся.

Довго чекав, але Світлана не виходила.

Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся.

— Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його.

— Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу.

— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…

— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.

— Підожди, я сірнички принесу.

— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш?

— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.

І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.

Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.

Кинув бабусі тихе “до побачення”, вбіг у ближній двір.

Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.

Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю

1 ... 31 32 33 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диваки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Диваки"