Читати книгу - "Метелик"

— Сідайте, — запрошує дівчина, поставивши нам лозові крісла.

— Дякуємо, пані, не варто так клопотатися.

— Чому ж? Ми знаємо, звідки ви пливете, будьте спокійні. Ще раз кажу вам: ласкаво просимо!

Чоловік цей адвокат, звуть його містер Бауен. Він має контору в Порт-оф-Спейні —столиці Трінідаду, що за сорок кілометрів звідси. Нам приносять чай з молоком, грінки, масло, варення. Це наш перший вечір серед вільних людей, і я не забуду його довіку. Ці люди жодним словом не запитують про наше минуле, взагалі не ставлять нескромних запитань, їх лише цікавить, скільки днів ми провели в морі й як пройшла подорож; чи Клузйо дуже болить нога й чи не бажаємо ми, щоб вони попередили поліцію, а може, зачекати ще день, перш ніж її попередити; чи є в нас батьки, дружини й діти. Якщо ми бажаємо написати їм, то вони ладні віднести наші листи на пошту. Що й казЗти: незвичайна гостинність; як і люди на березі, ця родина виявляє виняткову увагу до трьох утікачів.

Містер Бауен телефонує лікареві, і той радить завтра пополудні привезти до нього пораненого — він просвітить рентгеном йому ногу і скаже, що робити далі. Потім містер Бауен телефонує комендантові Армії спасіння[9]; той обіцяє приготувати для нас номер у підпорядкованому йому готелі, тож ми можемо приїздити коли схочемо. Водночас він радить берегти наш човен, бо нам доведеться плисти далі. Містер Бауен запитує, хто ми — каторжани чи засланці, і ми відповідаємо, що каторжани. Це адвокатові, здається, подобається.

— Чи не бажаєте скупатися й поголитись? — запитує мене дівчина. — Не відмовляйтеся, це не завдає нам ніякого клопоту. У ванній ви знайдете все, що, сподіваюсь, підійде для вас.

Я йду до ванної, купаюсь, голюся й виходжу зачесаний, у сірих штанях, білих сорочці й шкарпетках та тенісних тапках.

У двері стукає індієць, він вносить згорток, дає його Матюретові й каже: лікар помітив, що я приблизно такого самого зросту, як адвокат, і легко зможу підібрати в адвоката для себе одяг, а от низький Матюрет нічого тут собі не підбере, бо в цій сім’ї нема таких низьких на зріст. Індієць вклоняється, як вклоняються мусульмани, й іде від нас. Що сказати про цю доброту? Моє серце переповнює почуття вдячності. Клузйо першим ліг спати, а ми п’ятеро обмінюємося різними думками. Найбільше цікавить цих чарівних жінок те, як ми збираємось повернутись до нормального життя. Вони й словом не запитують про наше минуле, ведуть мову тільки про теперішнє й майбутнє. Містер Бауен висловлює жаль, що Трінідад не дозволяє втікачам поселятися на острові. Він уже не раз, пояснює містер Бауен, клопотався про інших втікачів, але жодного разу не домігся дозволу.

Дівчина, як і її батько, розмовляє чистою французькою мовою, без акценту, без жодних похибок у вимові. Вона білява, обличчя в неї у ластовинні, їй років сімнадцять— двадцять, я не наважився спитати в неї про її вік.

— Ви ще молодий, у вас попереду ціле життя, — каже вона, — я не знаю, чому вас засудили, й не хочу знати, але те, що ви відважилися вирушити в океан на такому малому човні й здійснили таку довгу й небезпечну подорож, свідчить, що ви ладні за будь-яку ціну досягти волі, і це заслуговує похвали.

Ми спимо до восьмої ранку. Коли встаємо, на стіл уже накрито. Жінки спокійно кажуть нам, що містер Бауен поїхав до Порт-оф-Спейна й повернеться аж пополудні. Тоді, мовляв, буде видно, що нам робити далі.

Цей чоловік, що привів у свій дім каторжан-утікачів, дає нам неабиякий урок. Він ніби хоче нам сказати: «Ви звичайні люди. Самі поміркуйте: ми знайомі дванадцять годин, а я цілком довіряю вам, лишаю вас у своєму домі з дружиною та дочкою». Ми дуже зворушені цією приязню і почуваємось так, наче адвокат нам сказав: «Я поговорив з вами й побачив, що ви чудові хлопці, гідні моєї довіри, і я певен: ви не здатні на лихі вчинки, тому лишаю вас у своїй оселі, як давніх друзів».

Я не дуже освічений і не вмію гарно, натхненно й проникливо описати тобі, читачу, — якщо ця книжка колись знайде читача, — про те, як ми знову ставали людьми, поверталися до колишнього життя. Це невидиме освячення, духовне очищення, коли твою душу мовби витягають із багнюки, швидко зробило з мене зовсім іншу людину, з мене, каторжанина, якому навіть на волі ввижається брязкіт ланцюгів і щохвилини здається, ніби за ним хтось стежить. І ось усе, чого я набачився, зазнав і натерпівся, усе, що вбило в мені людину, враз, наче за помахом чарівної палички, зникло. Дякую вам, містере Бауен, адвокате її величності королеви, дякую за те, що ви за такий короткий час зробили з мене іншу людину!

У білявої дівчини, що піклується про нас, очі голубі, як море. Ми сидимо з нею під кокосовою пальмою в садку її батька. Рослини, що зацвіли червоним, жовтим і ліловим цвітом, надають цьому садкові того поетичного колориту, який саме потрібен у цю мить.

— Пане Анрі (вона називає мене «паном». Уже відколи мене так не називали!), вчора тато сказав, що англійські власті, на жаль, не дозволяють вам тут довго залишатися. Вони дають вам тільки два тижні на відпочинок, а тоді ви повинні знову вирушити в океан. Удосвіта я ходила подивитися на ваш човен, він надто легкий і малий для такої тривалої подорожі, яка вас чекає. Я хочу сподіватися, що ви дістанетесь до якогось гостиннішого народу, ніж наш. Усім англійським островам наказано діяти однаково в таких випадках. Прошу вас, якщо в океані вам буде дуже важко, не нарікайте на людей із цих островів. Вони не винні, так розпорядилися ті, що в Англії і не знають вас. Ось татова адреса: сто один, Кінг-стріт, Порт-оф-Спейн, Трінідад. Прошу вас, напишіть нам кілька слів, щоб ми знали, як складеться ваша доля.

Я дуже зворушений і не знаю, що відповісти. До нас підходить пані Бауен. Це вродлива русява і кароока жінка років сорока. Вона в простенькій білій сукні, підперезана білою шворочкою, у світло-зелених пантофлях.

— Пане, мій чоловік повернеться аж о п’ятій годині. Йому дозволили відвезти вас до столиці своєю машиною і без охорони. Він хоче також поклопотатися, щоб вам не довелося ночувати першу ніч у поліції. Ваш поранений товариш поїде відразу до лікарні нашого приятеля, а ви двоє — до готелю Армії спасіння.

У садку з’являється Матюрет —