Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

він не відрізняв лісового горіха від мигдалевого, оливки від маслин, чіпси від цукатів… Ці забавки слугували, щоб чимось зайняти щелепи перед обідом. А ось його син розрізняв горіх лісовий і горіх волоський, зернятко соняшника і зернятко гарбузове… Артур знався на дарах природи.

— Бо цей горіх… я заслужив! — відповів син. А потім поволі зняв шкаралупу і згриз ядерце.

Щоб привернути увагу онука, Арчибальд кашлянув, відгорнув комірець сорочки і таємно показав Артурові мушлю, яка висіла у нього на шиї. Дідусь з онуком по-змовницьки обмінялися усмішками. Пишаючись тим, що Артур витримав випробування з першого разу, Арчибальд навіть змахнув з вії сльозу.

Великий вождь поворушив палицею вуглини. Спомини викликають у нього усмішку. Хлопчик і справді чудово пройшов дистанцію і заслужив місце біля вогнища племені. Тепер йому можна довіритися.

Схилившись над вогнищем, один із воїнів зазирнув у горщик, що стояв та вуглинах.

— Хто хоче «маргариткової юшки»? — усміхаючись, спитав він.

На обличчях воїнів бонго-матасалаїв засяяли усмішки. Вони разом пригадали, який регіт стояв у наметі ще цього ранку, коли Артур був із ними.

І враз перед ними постала Маргарита! Всі скочили на ноги і відбігли подалі від вогнища: їм здалося, що це бабусин привид виліз із горщика, щоб помститися їм за насмішки.

— Гей! Та куди ж ви! Щось ви занадто лякливі як для воїнів! — уперши руки в боки, командним тоном промовила бабуся.

Нема сумнівів, що це не привид, а жива-здорова Маргарита, та ще й зовсім не сонна, хоча ніч, можна сказати, в зеніті.

— Перепрошуємо, Маргарито, та ми… саме вас згадували! — виправдовувався вождь.

Але в бабусі термінова справа і вона не збирається вислуховувати усілякі нісенітниці якихось там матасалаїв.

— Сталося нещастя! І ви повинні допомогти Арчибальдові, — заявила вона таким тоном, ніби віддала наказ, розвернулася і пішла до будинку. Вона й думки не припускала, що хтось її не послухається.

РОЗДІЛ 16

Близько п'яти хвилин воїни старанно витирають ноги об килимок при дверях, тим самим роздратовуючи Маргариту.

— Ну, досить! Ідіть! Я потім приберу! — підганяла їх бабуся, занадто схвильована, щоб звертати увагу на чистоту паркета.

Слід зауважити, що в будинку воїни-матасалаї почуваються не в своїй тарілці. Ось і тепер вони навшпиньки, намагаючись рухатися без звуку, входять у вітальню. В цих помешканнях з прямими кутами і низькими стелями їм не по собі, і вони йдуть, зігнувшись у три погибелі, щоби їхні два метри сорок сантиметрів не зачепили люстри.

Франсу а— Арман, точніше, привид колишнього Франсуа, простягся на канапі.

Якщо сплутати бабусю з привидом могли лишень бонго-матасалаї, які вірять у духів, то Франсуа будь-хто мав би за посланця потойбічних сил. Величезна пов'язка навколо голови перетворила його на інопланетянина, а синці й подряпини на спухлому обличчі після інсектициду надають йому вигляду гостя з того світу.

Під час атаки дикого козла він ще й ударився фізіономією у вітрове скло.

— Ну, дорого мені обійшлася ця поїздочка! — прорік Франсуа, вилазячи з авто.

Дружина не відповіла на цю репліку. Ще б пак! Зважаючи на кількість синців та подряпин, що прикрасили обличчя чоловіка, в нього буде така потреба в ліках, що вартість вітрового скла здасться дрібницею.

Упавши в крісло в не зовсім зручній позі, мати так і не рухалася. Очі в неї злипалися — ось-ось засне. Вона б, може, й менше стомилася, якби їй довелося йти чи бігти по шосе. Одначе чоловік захотів зрізати кут! А оскільки що північ, що південь для нього все одно, то вони забрели в болото. Тепер зрозуміло, чому ноги в жінки покриті бурими плямами засохлої грязюки, а з босоніжок стирчать пасма засохлої ряски. Вилізши з болота, батько повернув не в сад, а в поле, заросле ожиною. Після «привабливої» подорожі через колючі хащі квітчасту материну сукню прикрасили плями ожинового соку, а низ її перетворився в коротеньку бахрому.

Ця парочка туристів нанесла у вітальню стільки бруду, що тупцювання воїнів перед дверима недаремно дратувало Маргариту. Справді, навіщо затримуватися, витираючи ноги, якщо весь навколишній бруд уже в кімнаті?

— У них виникла проблема! — оголосив Арчибальд без будь-якого здивування.

Утім, поглянувши на тих, що внесли вагомий внесок у забруднення вітальні, ніхто й не заперечить Арчибальдові. Батько схожий на великий льодяник «чупа-чупс», а мати скидається на засохлий букет, занурений у фрітюр. Справді, в цих людей проблема. І не одненька!

— Вони потрапили в аварію — врізалися у тварину! — голосно пояснив Дідусь.

Почувши таку жахливу новину, воїни всі, як один, затряслися, ніби їх лихоманило, а шкіра на їхньому тілі вкрилася дрібною висипкою, інакше кажучи, зробилася «гусячою шкірою».

— Тварину поранено? — відразу ж запитав вождь. Саме ця частина дідусевого повідомлення видалася йому найсуттєвішою.

— Ні! Тварина почувається чудово! Вдячний вам від її імені за турботу про неї! — подав голос батько, якого збісило запитання воїна.

— А що це за тварина? — розпитував далі вождь.

— Не знаю! Чи то слон, чи бегемот, одне слово, щось таке! Хто знає, кого ви тут навезли зі своєї Африки?

Певно, внаслідок зіткнення, у нього стався струс мозку, бо тільки такі мізки можуть сплутати козла із бегемотом.

— І ваше авто, напевно, в жахливому стані? — ввічливо запитав Тверез-Віник. Переконавшись, що з твариною нічого не сталося, він ладен виявити співчуття і до потерпілих.

— Нема в нього ніякого стану — самі уламки лишилися! Воно розпалося! Дощенту! На металобрухт — та й годі! — зарепетував у відповідь Франсуа.

Його крики розбудили дружину.

— Не нервуйся, любий! Це дрібниці! Ми… ми отримаємо страхове відшкодування і купимо нове авто, — промовила вона, виявляючи залишки здорового глузду.

— Ми застраховані лиш на третину, козо ти дурнувата! І хто ж, по-твоєму, підпише мені протокола? Слон чи бегемот? — з такою люттю вигукував Франсуа, що бризки слини обволікли його, як хмарки.

Дружина намагалася підшукати слова, щоб заспокоїти його.

— Але… м-м-м… мені здається, що це був козел, любий, — тихенько сказала вона.

Ліпше б уже промовчала! Бо обличчя її чоловіка вмить змінило колір, мов хамелеон.

— Га? Що? О, перепрошую! Звісно, козел! Тоді не все втрачено! Хто ж не знає, що козли вміють тримати перо, грамотно пишуть і їм не потрібні окуляри, щоб підписати протокола, бо в них чудовий зір!!! — загорлав він просто у вухо дружині, вважаючи, що таким чином він демонструє своє почуття гумору.

— Заспокойся, Франсуа! — втрутився дідусь. — Головне, що ви вціліли і козел не постраждав!

Батько зиркнув спершу на Арчибальда, потім на дружину, потім на Маргариту, потім на бонго-матасалаїв, потім на Альфреда, а потім