Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

«Вілкінсе, скажіть, як я тримаюся? Бо в цирку, я бачив, вершники тримаються рівно-рівнесенько». А я йому кажу: «Та сидите в сідлі як влитий, ваша світлосте!» А він аж ся засміяв на радощах — так ся втішив. «Ну то добре, Вілкінсе, — каже мені далі, — то ви мені скажіть, якби я сидів не так, як треба».

Але лише сидіти верхи, коли хтось ото водить коника за вуздечку — цього для Фонтлероя невдовзі виявилося замало. Отож за якийсь час він звернувся до дідуся, котрий усе спостерігав з вікна:

— А можна мені самому спробувати? — поспитав він із широко відкритими від захоплення очима. — Можна, я спробую швидше? Той хлопчик з П'ятої авеню нераз і в риссю їхав, і в галоп пускався!

— Гадаєш, зможеш уже їхати риссю чи навіть галопувати? — перепитав граф.

— Хочу спробувати, — відповів Фонтлерой.

Його світлість зробив з вікна знак Вілкінсу і той осідлав свого коня, а тоді наблизився до Фонтлероя і взяв його поні за вуздечку.

— Ну що ж, нехай спробує проїхатися риссю, — проказав граф.

Подальші кілька хвилин принесли юному вершнику нові відкриття. Зокрема, дуже швидко виявилося, їхати верхи — то зовсім не те саме, що ходити пішки. Що швидше їхав його коник, то важче було триматися у сідлі рівно.

— Ото трррясе! Чччи вввас також тттак трррясе? — звернувся він до Вілкінса.

— Та ні, ваша світлосте, мене не трясе, — відповів йому Вілкінс. — Зачекайте, з часом і ви навчитеся. Ото трохи спирайтеся на стремена, то буде легше.

— Аллле я вввесь час спиррраюся на них, — вимовив Фонтлерой.

Він і справді то підводився, то опускався у сідлі, спираючись на стремена, а що часто губив ритм, то й кидало ним, немов м'ячем. Хлопчик геть засапався, личко зачервонілося від напруження, проте він ані не думав відступати, старався з усіх сил, щоразу випрямляючи спину. Граф уважно усе спостерігав. Ось вершники виїхали з-за дерев і наблизилися до вікна. Фонтлерой був без капелюха, щоки палали, хлопчик хапав ротом повітря, проте й далі тримався рівненько у сідлі, спрямовуючи свого коника до дідуся.

— Зачекай хвильку! — зупинив його граф, коли Фонтлерой опинився під вікном. — А де твій капелюх?

Вілкінс торкнувся пальцями свого кашкета, віддаючи честь господарю.

— Та злетів з нього, ваша світлосте, — доповів із явним задоволенням Вілкінс. — І не було й мови, аби ся спинити і того капелюха підняти — гнав вперед хоч би що.

— Не боязкий, значить, вдався? — сухо завважив граф.

— Та який там боязкий, ваша світлосте! — вигукнув Вілкінс. — Здає'ся, він не знає, що то таке — страх. Знаєте, я багатьох юних джентельменів вчив верхової їзди, але такого ще не видів. Ніби в сідлі вродився!

— Ну що, стомився? — звернувся граф до внука. — Хочеш перепочити?

— Правду кажучи, я не чекав, що буде так трясти! — захоплено вигукнув юний лорд. — Звичайно, то трохи стомлює, але я ще не хочу злазити з сідла. Хочу спробувати ще раз. Ото зараз трохи відсапаюся — і поїдемо за моїм капелюхом.

Якби хтось хотів навчити Фонтлероя, як сподобатися старому графові (який ото ані на хвильку не спускав погляду з онука), то напевно не міг би вигадати ліпшої поради. Тільки-но поні із юним лордом рушив по парковій алеї, на суворому зморшкуватому обличчі графа — о диво! — проступив рум'янець, а у погляді з-під кошлатих брів явно світилася втіха, яку цей гордовитий вельможа вже й не сподівався відчути. Граф сидів у своєму кріслі і ледве міг дочекатися, коли то вершники повернуть до нього знову. І ось за кілька хвилин до бібліотеки долинуло цокання копит — на цей раз коні гнали доволі швидко. Капелюх Фонтлероя тримав Вілкінс — хлопець пустив свого коника у галоп і гнав уперед. Волосся розмаялося, лице аж пашіло від швидкої їзди — хлопець увесь віддавався новому відчуттю.

— Дивіться, я пустив коня у галоп! — сапаючи, вимовив він. — Я проїхався галопом! Звичайно, я ще не вмію так добре галопувати, як той хлопчик з П'ятої авеню, але у сідлі таки втримався, о!

Уже після першого уроку верхової їзди Седрик відразу подружився і з поні, і з Вілкінсом. Тепер не минало і дня, аби люди не бачили їх верхи на сільській дорозі чи на паркових алеях. Діти з цікавістю вибігали на вулицю, аби подивитися на гордовитого гнідого поні та на маленького вершника, який так ґраційно тримався у сідлі. Юний лорд при цьому знімав капелюха, вимахував ним і гукав: «Привіт! Доброго ранку!» Звісно, це мало нагадувало аристократичні манери, зате звучало дуже щиро. Часом Фонтлерой зупинявся, аби просто поговорити з дітьми. А потім Вілкінс знову мав що розповідати, бо Фонтлерой наполіг, аби вони зупинилися побіля сільської школи, тому що побачив там хлопчика, який кульгав на одну ногу і мав стомлений вигляд. Отож Фонтлерой поступився місцем у сідлі цьому хлопчикові, аби той доїхав додому.

— Чесне слово, — оповідав Вілкінс цю історію на стайні, — чесне слово, я ще такого не видів! Чуєте, мені він не дав злізти з коня, бо тому хлопчині, каже, буде зависоко, а на поні якраз. Каже: «Вілкінсе, дивіться, хлопчик кульгає, а я ні. Та й розмовляти нам так буде ліпше». І що собі гадаєте, таки довелося тому хлопчині сісти на поні, а наш лорд йде собі збоку, руки в кишені, капелюх на потилиці, ще й насвистує — і хоч би що! А коли ото до дому того малого добралися, то його мати відразу на порозі стала. А наш лорд капелюха зняв і каже їй: «Я привіз вашого сина, пані (чуєте?) — бо в нього нога болить, а з тим ціпком йому ходити важко — спиратися незручно. Попрошу дідуся, аби йому милиці якісь зробили». Чуєте, та жінка мало не впала від здивування, та й мені самому мову відібрало. Отаке-то!

Почувши усю цю історію, граф анітрохи не розсердився (бо саме цього побоювався Вілкінс), а лише засміявся. Далі попросив Вілкінса повторити усе від початку — і знову зайшовся сміхом. Мало того, за кілька днів карета графа Доринкурта рушила до хатинки, у якій жив той кульгавий хлопчина. Тільки-но карета зупинилася, як з неї вистрибнув Фонтлерой, схопив на плече пару міцних, проте легких милиць, що вилискували на сонці, ніби новенька рушниця, і вручив їх місіс Гартл (бо саме так звали матір хлопчика).

— Це мій дідусь передає вам поклін і вітання. Візьміть, будь ласка. Це для вашого сина. Сподіваюся, так