Читати книгу - "Смарагдова планета"

зображення й одного з богів стародавнього Вавилона — мовляв, барон придбав цю плиту на Сході, де такі підробки не рідкість, а потім привіз її сюди і власноручно зробив надпис. Але ж, перепрошую, Бальтазар фон Шнее був дуже поважною людиною, і я не маю жодного приводу підозрювати його у фальшуванні…

Працівник музею говорив і говорив — певне, не так часто йому траплялися уважні й зацікавлені слухачі. Орлиний ніс, струнка фігура, в темному, недорогому, але суворого крою костюмі, робили цього чоловіка схожим на птаха — неквапливого великого птаха з блискучими чорними лапками та чорною краваткою на шиї, затиснутій сліпучо білим комірцем бездоганно відпрасованої сорочки. Старий розповідав про звичаї та міфологію давніх скитів, слов’ян та сарматів, про зв’язки їх з Вавилоном, згадував гіпотезу академіка Мара про походження українського народу від шумерів. Ми переходили від експоната до експоната, і я захоплено поглинав нові відомості про рідне Квітуче, та раптом старий зупинився і, пильно глянувши на мене, спитав:

— Вибачте, а ви бува не родич покійного Миколи Стеценка?

— Я його син.

— То ви — Петро Стеценко?

Старий розхвилювався.

— Гай-гай! Я ж знав вашого батька, добре знав… А вас пам’ятаю ще пацаном, коли ви бігали сюди дивитися монети! Як швидко плине час…

Так я познайомився з Максимом Йосиповичем Штольцем. Розлучилися ми того дня друзями і залишаємося ними й досі, не зважаючи ні на що.

* * *

Повз тітку Параску не проходила жодна подія у Квітучому. Першого дня по приїзді я й дізнався від неї про жахливу новину. В селищі, яке роками не знало злочину, почали зникати діти.

Першим зник сусідський дев’ятирічний Василько. Батьки були в розпачі. Підняли на ноги весь райвідділ міліції, обдзвонили рідню, що мешкала в найближчих містах — Одесі, Чорноморську, Арцизі. Все було марно. Аж на сьомий день хлопчик нарешті приплівся додому — брудний, виснажений, блідий, як смерть. Він ледве тримався на ногах і не міг ворухнути язиком — лише перелякано водив навкруги великими очима, оточеними темними колами. Василька поклали в ліжко й негайно покликали лікаря. У ліжку хлопчик одразу знепритомнів. Ввечері у нього з’явився жар, почалося марення — щось про Сірий Дім, про якогось господаря, чи то володаря, та ще чомусь про нехрещених малюків. Інколи хворий розпочинав голосно кричати й битися, вигукуючи незрозумілі слова, ніби іноземною мовою. Потім уговтувався й деякий час лежав нерухомо, тихенько постогнуючи.

Так тривало три доби. Лікарі з відчаю хапалися за голови, не знаючи, що робити. Вони вже збиралися звернутися до обласних фахівців, коли на четвертий день хлопчик прийшов до тями, жар спав і маячня припинилася. Здоров’я поверталося до Василька на очах — на втіху батькам. Ще за кілька діб колишній хворий вже гасав вулицями разом з товаришами, веселий та моторний, як і раніш. Єдине, що лишилося від пригоди, — загадкові провалини в пам’яті. Хлопець геть не пам’ятав, що ж з ним сталося й де він проблукав цілий тиждень. Всі події, починаючи з останнього дня перед зникненням і до одужання, наче випали з пам’яті, залишивши туманні згадки про якесь підземелля, але як він туди потрапив і що саме там сталося — цього пригадати не міг. Незабаром зникли і ці непевні спогади. Врешті-решт батьки й лікарі вирішили, що хлопчик, можливо, потрапив до якогось покинутого льоху, заблукавши у руїнах, а все інше — наслідок переляку й тривалого голодування.

Згодом про цю подію почали вже забувати, коли раптом зник хлопчик у Байстрюків, що жили біля школи, через тиждень — восьмирічна донька болгарина Чорбаджі. Ніхто з них не повернувся. Міліція обшукувала всі навколишні посадки, яри, покинуті будинки на краю селища, нишпорила там і тут — все було марно. По хатах чорними комахами поповзли чутки, одна моторошніша за іншу. Батьки особисто забирали дітей зі школи, не дозволяли малечі гратися на вулиці ледь починало ночіти… В Квітучому поселився жах.

* * *

— Хто це такий?

Моє запитання вдарило в тиху порожнечу музейної зали. Зі стіни дивилося тонке й водночас суворе обличчя, намальоване вишуканим пензлем старовинного маляра. Холодний, доскіпливий погляд великих очей, тонкий ніс, сухі, майже непомітні губи, що вигиналися сумною й водночас недобре глумливою посмішкою, — все вказувало на аристократизм та неабиякий розум, а діаманти орденів, що тьмяно поблискували з-під старого брунатного лаку картини, свідчили про високе становище у суспільстві.

— О! Це і є барон Бальтазар фон Шнее, колишній власник цього дому, — Максим Йосипович Штольц був помітно задоволений моїм запитанням.

— Це незвичайна людина… Його ім’я оточене суцільною таємницею — мені так і не вдалося відшукати прізвища фон Шнее у німецьких дворянських родоводах. Але ж він був аристократом, справжнім аристократом — варто уважно подивитися на його обличчя, і всілякі сумніви зникнуть! Яка порода!

Хвилинку ми помовчали, роздивляючись обличчя барона, і мій гід повів далі:

— Бальтазар фон Шнее, як і багато інших зарубіжних дворян, приїхав до Росії шукати слави і став під прапори Катерини II. Відзначився у кількох битвах, як бачите… А під час штурму Кара-Кермена був тяжко поранений в ногу, що й змусило барона залишити військову кар’єру. Імператриця щедро віддячила хороброму іноземцеві — подарувала ці землі, від сучасного Червоного до Жовтневого, з Блюмендорфом посередині.

Максим Йосипович замовк і повільно обвів поглядом залу.

— Оцей дім фон Шнее побудував невдовзі після відставки. Тут він і жив до самої смерті разом з дружиною Анною-Марією, народженою фон Ехенбах… З цим домом пов’язана, до речі, одна загадкова легенда, але не знаю, чи доведеться колись розплутати її.

Я зацікавлено дивився в темно-сірі очі Штольца:

— Яка ж легенда, Максиме Йосиповичу?

— Бачите в чому справа… Бальтазар фон Шнее вів досить самотнє життя. І не через кульгавість, ні. Ця вада не заважала йому мандрувати по всьому Півдню у пошуках старожитностей. Усі свої володіння барон протюпав вздовж і впоперек, знав тут кожний камінчик, кожну травиночку… Залишилися архіви: карта його земель, гербарії — багатющі гербарії! — замальовки… А от з сусідами не знався геть. Сам у гості не їздив та й до себе не запрошував. Дуже серйозно захопився чорнокнижництвом. Його нотатки — справжній трактат з цієї, з вашого дозволу, науки. Одне слово, дивак!

— Кажуть, що під час однієї з перших своїх дослідницьких мандрівок по нових володіннях, барон зник, — вів далі Штольц. — Прислуга шукала його весь день, але даремно. Ввечері почалася злива і бідолахам нічого не лишалося, як чекати свого господаря на найближчому хуторі. А вранці Бальтазар