Читати книгу - "Листи з того світу"

— Гаразд, візьми для мене квиток. Павло як?

— Добре, до науки готується. Ти теж не забувай про університет, скоро навчання.

— О’кей.

Університетом я мав намір зайнятися пізніше, попереду ж була субота і футбольний матч.

15

Кінець тижня видався спекотним. «Бабине літо» щосили намагалося реанімувати гарячу пору року, попри її календарну смерть. Містом літали пастки у вигляді прозорих павутин, у які час від часу потрапляли перехожі. Ніхто не ображався на цю примху природи, адже всі знали, що це — останній подих літа, останні теплі дні цього року, і можливість поніжитися в них нівелювала будь-які незручності.

Сонячне проміння загнало мене в тінь високого клена, звідки я продовжив стежити за будинком Сологуба. До початку матчу залишалося три години, а мій підозрюваний не з’являвся. Поступово закралася думка, що обраний шлях — хибний і не принесе успіху, але, на щастя, у цей момент із під’їзду вийшов високий чоловік, одягнений у зелену футболку львівського клубу. Дочекавшись, коли відстань між нами збільшиться до десяти кроків, я рушив за ним, обдумуючи, яким чином налагодити контакт.

Сологуб сів у тролейбус, що в нього вскочив і я, коли транспорт уже збирався рушати. Без жодних проблем я виловив із натовпу необхідного пасажира і, не гаючи часу, підійшов ближче.

— На футбол?

Чоловік зміряв мене байдужим поглядом.

— Ага, — відповів, повертаючись до вікна.

— Як думаєш, переможуть чи ні? Бо я хочу зробити ставку, але досі не визначився.

Із того, як смикнулися його плечі, стало зрозуміло, що слова підібрано правильні. Чоловік озирнувся і приязно відповів:

— На наших кофік менший, але ми вдома граємо — це плюс.

— Бачу, ти трохи метикуєш. Теж граєш на «тоталі»?

Сологуб ствердно кивнув головою.

— Я навіть якось до ворожки ходив, — прошепотів він.

На якусь мить усе довкола завмерло: не їхав транспорт, не гомоніли пасажири, не пливли небом хмари, завмер і я. Правда була поруч, і я готувався прийняти її, якою б вона не була, але Сологуб, захопившись своїми азартними подвигами, не втомлювався розповідати про злети й падіння на цій арені. Так ми дісталися центру і, не зволікаючи, попрямували до букмекерської контори. Щоб не викликати зайвих підозр у свого нового знайомого, я теж зробив ставку, обравши фаворитом львівський клуб. До матчу залишалося трохи більше години, і ми поквапилися на автобус.

Людей напхалося стільки, що продовження розмови виявилося неможливим. Уболівальники, що зайняли весь бамбетель, хором затягли «Мільйон сердець — одне биття…», й одразу ж їх підтримали ті, що скупчилися попереду: «„Карпати“-Львів — на все життя!» Салон автобуса залила хвиля оплесків, і все повторилося знову. Так ми дісталися до стадіону, довкола якого майоріло зелено-біле море фанатів. Люди сходилися звідусіль, групами стояли на газонах, дискутуючи на предмет переможця сьогоднішнього матчу. Я думав лише про те, чи має Сологуб відношення до напису на дверях.

— Слухай, а що тобі ворожка навіщувала? Допомогло? — закрутив я новий оберт розмови.

— Та, ні. Просадив двісті гривень. Не варто їм вірити, — він кволо махнув рукою.

У його жесті було стільки байдужості, що розмова втратила сенс, але відступати не хотілося.

— Слухай, а ти минулої неділі бачив, що наші ультраси витворяли? — знову натиснув я.

— Ти щось плутаєш, друже. Минулого тижня вони на виїзді грали, у Полтаві.

— І ти з ними їздив?

— Ні, я у вихідні на чергуванні був.

Завіса моєї вистави різко впала. На одного підозрюваного у списку Альберта стало менше. Ми розпрощалися, і я поспішив до Петра, який чекав біля кас.

Початок тижня видався завантаженим: лекціями, роботою, Оксаною. Попри зайнятість, я знайшов час відвідати Яшу, який знав історію мого квартирування в Ельзи Олександрівни. У вівторок зранку я забіг до нього на «Вернісаж», аби розповісти про останні події.

— О, мій юний друже! — радісно вигукнув гендляр. — Ну, як ваші пошуки?

Яким було його здивування, коли я розповів, що наші зусилля принесли неабиякий результат. Та найбільше крамаря вразив мій талан.

— Андрію, ви й справді якимось магічним чином притягуєте до себе старожитності та дивні явища. Це просто неймовірно!

— Воно то так, — відповів я, — але все це виплоджує нові оказії, і те, що зараз відбувається, мені зовсім не до вподоби.

Продавець не зводив із мене очей.

— А що сталося?

У двох словах я розказав Яші про напис на дверях і озвучив версії щодо тих, хто це міг зробити. Мій друг не приховував тривоги, але брати до уваги його занепокоєння я не мав наміру. Розслідування мало продовжитися.

Другим у списку був Шиба. Я з нетерпінням чекав зустрічі з Альбертом, аби дізнатися результат їхніх перемовин. Час спливав, а мій знайомий не давав про себе знати. Не бачила його й Ельза Олександрівна. Гуляючи містом, я виглядав у натовпі кремезну постать, могутні плечі, та зустрічав лише незнайомців. Поцікавитись у хазяйки станом речей заважало табу, накладене Альбертом, тож мені не залишалося нічого іншого, крім чекання. У такій невідомості минуло кілька днів.

Якось у понеділок я повернувся з університету й застав хазяйку заклопотаною: вона поквапом складала дамську сумочку. Ніколи не помічав за нею такої спритності, тому, звісно, поцікавився, що й до чого.

— Альберт у лікарні, — не покидаючи справи, відрубала вона.

Я напружився.

— А що сталося? — перепитав про всяк випадок.

— Машина збила.

Невидимий струм пробігся моїм тілом від голови до п’ят.

— Як це сталося? У якому він стані?

Ельза Олександрівна врешті зупинилась і заговорила, від хвилювання ковтаючи слова та ледь стримуючи сльози.

— Не… не знаю. Я його ще не бачила.

Утративши контроль над емоціями, жінка присіла на стілець і таки заплакала.

— Казала йому: не втручайся, сама впораюся. Ні, поліз. От тепер має!

— Чекайте-чекайте. Ви думаєте, це зробили навмисне?

— Я знаю.

Такої впевненості в словах хазяйки давно не доводилося чути. Вона промовила це, як аксіому.

— Я їду з вами.

Знервований стан Ельзи Олександрівни допоміг уникнути зайвої цікавості з її боку, тож ми вирушили в дорогу.

Благо, Альберт не дуже постраждав, якщо не брати до уваги подряпане обличчя і великий синець на стегні, куди прийшовся удар автомобіля. Він сам лежав у палаті й мовчки дивився у вікно, не реагуючи на скрип вхідних дверей. Вона кинулася йому на груди, та Альберт проявив холоднокровність, зрозумівши, що вони не самі. Він запитально дивився на мене, мабуть, вимагаючи пояснень, тож я жестами дав знати,