Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

навколишнього середовища. Часті дощі, сильний поривчастий вітер, ущерть насичений солоними морськими бризками, густий мох та лишайник, бур’яни, які проростають у тріщинах на тілах статуй, непомітно, але неухильно розбивають моаі на шматки. В другій половині XX століття після навали на острів туристів над кам’яними колосами нависла ще більша загроза. Не розуміючи вразливості древніх скульптур, люди постійно норовлять залізти на них або хоча б доторкнутися до таємничого каменя, який сотні років тому з таким завзяттям обробляли таємничі рапануйські деміурги. Кожен такий доторк — навіть найменший, найслабкіший — залишає по собі слід. Сотні і тисячі їх перетворюють моаі на безформну брилу.

Отож, нині немає жодного сумніву в тому, що під дією всіх цих чинників одного дня загадкові велетні щезнуть, обернувшись знову на безбарвні шматки вулканічної породи. І що найгірше — цьому ніяк не зарадити…

Селище Оронґо і великий футбол

Століттями релігійні вірування «довговухих» зводилися до вшанування померлих предків. Стрижневим виявом цього культу було спорудження аху та зведення на них гігантських статуй моаі.

Водночас рапануйцям доводилося докладати чималих зусиль, аби вижити на такій нікчемній ізольованій території з низькою родючістю та обмеженими ресурсами. Жорстока дійсність постійно кидала їм виклик, примушуючи боротись за нормальне життя. На кону стояло саме існування цивілізації. Археологи відкопали на Рапа Нуї чимало свідчень відчайдушних спроб пристосуватися до неймовірно складних природних умов на острові.

Одначе будівництво моаі відбирало чимраз більше ресурсів, а населення неухильно зростало. Острів поволі виснажувався та біднів. Утім, рапануйці нічого не зробили, щоб хоч якось зарадити ситуації, продовжуючи руйнувати хистку екосистему і паралельно бурхливо розвивати древню культуру.

Наслідки не забарилися. За кілька століть до контактів із представниками західних цивілізацій насунулась криза, яка навіки змінила острів Пасхи, перетворивши його з носія однієї з найвеличніших культур світу на бездушну й мертву пустку. Непомірне й бездумне використання природних ресурсів обернулося жахливою катастрофою. Спочатку зникли ліси. Затим почалася швидка ерозія ґрунтів і як наслідок — різке зменшення врожайності. Морські птахи відцуралися острова: їм більше ніде було гніздитися. Без деревини рапануйці не могли зробити нормальних човнів, аби поплисти на рибалку в океан.

У результаті острів Пасхи більше не міг прогодувати ту кількість ротів, яка його населяла. Роботи над зведенням моаі враз припинилися. Покинуті напризволяще статуї так і лишилися в каменоломнях Рано Рараку, посеред пагорбів по дорозі до своїх аху. Потому найнижчі верстви рапануйського суспільства (кіо, маорі та воїни паоа) зчинили революцію. «Довговухі» були винищені, а острів поділено між окремими кланами.

Революція проте аж ніяк не вирішила насущних проблем. Багато природних процесів набули незворотного характеру. Ресурсів ставало менше. Почастішали сутички між окремими кланами, які мусили постійно захищати власну територію від зазіхань сусідів. Моаі, котрі символізували силу мана, яка, згідно з повір’ями, захищала певну сім’ю, стали об’єктом систематичних атак. Одного за одним велетнів скидали з аху, аби підірвати моральний дух супротивника та зменшити мана ворожого клану.

Класи в рапануйському суспільстві

Арікі мау — король та духовний лідер острова, наділений найбільшою мана.

Арікі пака — аристократи, які теж володіли мана.

Тангата хонуї — найстарші люди з різних сімейств, радники арікі мау.

Іві атуа — жерці та священики.

Матато’а — воєначальники.

Паоа — звичайні воїни.

Маорі — ремісники.

Кіо — найнижчий клас рапануйського суспільства: прислужники, прості робітники або раби.

* * *

Звісно, як і після кожної добропристойної революції, в країні (цебто на острові) почалась вакханалія. Рапа Нуї захлинувся в міжусобних війнах між окремими кланами. Ресурси остаточно вичерпувалися, аборигени жерли один одного, з істеричним завзяттям руйнували аху. Віра в старих богів похитнулася. Моаі падали один за одним, однак жоден з духів їхніх предків не повстав на захист, небеса не розверзлися і не почали поливати все навкруг вогнем праведного гніву, щоби помститися за таку зневагу до традицій прародителів. У суспільстві, яке вже нависало над прірвою анархії, виникла гостра потреба у свіжій ідеології, абсолютно новій релігії, котра прийшла б на зміну старим звичаям та такому ж безглуздому, як і загадковому, культу моаі.

Відтак приблизно у 1680 році матато’а, воїни острова Пасхи, вигадали новий культ бога Маке-маке, який створив людину. Замість важкого й виснажливого спорудження моаі, кебетливі воєначальники придумали тангата-ману (tangata manu) або культ людиноптахів.

Головною формою цього культу стало особливе щорічне змагання, учасники якого повинні були доплисти до острівка Моту Нуї, що неподалік вулкана Рано Кау, і розшукати першими яйце темного крячка (рап. manutara, лат. Sterna fuscata). Спеціально для цього на схилі вулкана збудували церемоніальне селище, яке назвали Оронґо.

Оронґо складається з п’ятдесяти чотирьох будинків, зроблених у формі човнів і складених з плоских каменів. Зазвичай у будинках ніхто не жив. Їх використовували протягом кількох тижнів у році для поклоніння богові Маке-маке та підготовки до тангата-ману. Однією з особливостей Оронґо є численні петрогліфи[44] із зображеннями страхітливого Маке-маке та людиноптахів.

Отож, кожної весни на Моту Нуї прилітали зграї крячків і починали вити гнізда. Приблизно в цей час в Оронґо скликалися загальні збори, де лідери кланів показували своїх хопу (представників). Після того вибрані учасники тангата-ману спускалися вниз до води по крутій скелі, вплав добиралися до Моту Нуї, де чекали на приліт перших крячків. Іноді чекати доводилося тижнями. Той, хто схопив перше знесене яйце, мусив плисти назад і дертися на кручу, тримаючи його в руці. Якщо яйце розбивалося, остров’янин вибував зі змагання. Воїн, котрий першим зміг розшукати яйце і, уникнувши акул, які кишіли в океані, доправив його до Оронґо, оголошувався «людиноптахом року». Його наголо стригли і відводили в спеціальний будиночок, де він мусив жити на самоті протягом року. Від цього моменту персона переможця оголошувалася священною — табу, а сам він діставав особливі повноваження.

* * *

Ми з Яном залишили мопед на невеликому рівному майданчику без каміння та чагарів на самісінькій вершині з північно-західного боку вулкана Рано Кау. Перед моїми очима, наче на долоні, розкинувся велетенський кратер, більший ніж кілометр у діаметрі. Відразу коло наших ніг починалася майже прямовисна прірва, яка тягнулась аж до сріблястого озера на дні згаслого вулкана. Ліворуч, залиті яскравим сонцем здіймалися пагорби, над якими царював могутній конус Маунга Тереваки. На заході та півдні непорушно застигла шорстка і блискуча гладінь Тихого океану.

Від того місця, де ми стояли, до Оронґо вела ледь помітна стежка, що звилася на самісінькому краєчку кратера.

Селище Оронґо охороняється. Надто вже часто сюди навідуються йолопи, яким так і сверблять руки прикрасити петрогліфи