Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

А потім прийшла вісточка від сина твого Макара, фотографія прийшла із самого Нюрнберга! «Фотокарточка з Чуйка Макара Гилькового. Висилаю вам фотокарточку на довгую пам’ять. Ваш синок Чуйко Макар Гильків. У городі Нюрнберзі», – написав Макар на звороті фотокарточки.

І ти, Міловице, пильно вдивлялася в зображення свого сина.

На Макарові був суконний піджак, з-під нього виглядали краї двох сорочок, на голові лежав круглий кашкет, а на ногах – грубі черевики. Обличчя сина твого, Міловице, було опущене додолу, а очі дивилися сумно.

І згадувала ти, Міловице, як ішов твій Макар на станцію, широке пальто хиталося на ньому, як на жердині. А тепер синок підріс і погладшав. Дивилася ти, Міловице, на свою дитину на карточці, і це тебе тішило.

«Нехай і далеко, нехай у неволі, але ж живий Макар, одягнутий», – думала ти, Міловице і шепотіла до сина: «Синочку мій, мама про тебе пам’ятає і думає. Ти не сумуй один, як будеш живий і здоровий – додому назад повернешся».

«Мамо, а чом ти говориш із карточкою?» – заглядаючи тобі через плече, Міловице, питала Маруся.

«Ось на карточці наш Макар», – показувала ти фотографію.

«Де наш Макар? Де?!» – й собі дерся на руки маленький Гріша.

«Дивись…»

«А дай мені Макара!» – простягав невеличкі замурзані ручки Гріша.

«Не можна, порвеш! – віднімала ти, Міловице, від дитини руки. – Дивися так».

І разом із дітьми, схилившись, розглядали ви з Макара карточку.

«Бачиш, за Макаром – цегляні стіни порохового заводу, колючий дріт, накручений на дерев’яні стовпці, дерева ще в листі», – розказувала меншим дітям Ганя.

А тоді поставила ти, Міловице, фотографію сина поряд із батьковою, в кутку на образі, і била туди поклони увечері. До ікон, до Бога, до фотокарточок чоловіка й сина.

І перед тим, Міловице, було тяжко тобі жити, а тепер… Не знала ти, як і втриматися на світі, та ще й із дітьми.

А від Ілька скоро за першим прийшов тобі, Міловице, ще один лист, написаний на жовтому папері й складений утроє. Селом тоді ходили чутки про страшні бої, що були вже близько.

«На фронті дуже страшне робиться. Німці нікого не жаліють. Палять хати, людей убивають. Як будуть наступати, бери дітей і тікай із села. Вдома не лишайся», – писав Ілько.

А через тиждень, чорні й темні, через ваше село відступали кудись у тил наші солдати.

І ти, Міловице, нагадала собі Ількові слова й почала збирати дітей у дорогу.

«Куди ж мені йти і де дітися, надворі зима!» – говорила ти до тітки Теклі, Міловице.

«Дивись, дитино, як собі хочеш, то йди, а ми свого села не покинемо, бо вже старі, все одно колись треба вмирати! А ти, Міловице, як надумала, то йди…»

А як пішла ти, Міловице, за порадою до своєї матері, то вона тільки мовчки рукою махнула.

І ще одного листа отримала ти, Міловице. Ілько тебе дуже просив, щоб не чекала ти більше й вирушала у тил.

«Кидай усе, вибирайтеся із села», – писав Ілько.

А ти все відкладала, Міловице, бо ніхто з твоїх сусідів ще не покидав села, і як же тобі було залишати хату? Та ще й у хліві у вас стояла корова, як без корови десь вижити?

І боялася ти, Міловице, що взяти з собою корову не можна буде, а як покинути вдома – корова пропаде!

А одного дня під обід війну стало чути дуже близько, і ти бачила, Міловице, як небо по межі затягнуло сірим димом.

Ти, Міловице, якраз вийшла подоїти корову, як почула: «Німці вже в селі!» – чийсь хлопчик біг вулицею і гукав.

І ти, Міловице, кинула з рук усе, як було, й кинулася в хату. Менші діти твої всі вже сиділи кружком біля столу, чекали матері з дійницею, а Ганя латала стару спідницю.

«Тікаймо з села!» – крикнула ти до наляканих дітей, Міловице, й почала збирати клунка.

А гриміло вже й справді дуже близько. А тоді почувся рев літаків.

Підхопивши дітей, як були, ти, бідна Міловице, кинулася в поле; бігла через присипані снігом бур’яни й невеличкі кущики до Лисої гори; бо за горою починалася дубова й ліщинова посадка, а ще далі були яри, в них можна було вам сховатися.

Ззаду вже починали рватися бомби, і ревіли корови, й заводили у селі собаки. А ти, Міловице, бігла через поле, й холодний сніг приставав тобі до голих литок, і довга спідниця заважала бігти.

Пам’ятаєш, Міловице, як серед дня тоді раптово стала темна ніч? Ти оглядалася на село й бачила, як разом із тобою бігли до поля люди, і несли вони, як і ти, в руках невеличкі клунки із хустинок, а були й такі, що бігли роздягнуті й босі.

Ти, Міловице, ще й несла на руках маленького Івана, бо він не вмів ходити, а Ганя волокла Грішу й Марусю.

Замість Макара взяла ти з собою, Міловице, його фотографію, не захотіла лишати в хаті самого…

І тікали ви від війни усім селом, а позаду вас доганяли-торохтіли гусеницями танки.

Як же почула ти, бідна Міловице, той скрегіт зовсім близько, оглянулася – і побачила, що Гріша вирвався від Гані й побіг попід самі гусениці, і поле було чорне від диму, від людей і крику.

«Ганю-у-у! – перекрикувала ти гуркіт, бідна Міловице, – ряту-у-уй братика!»

І Ганя кинулася доганяти Грішу; висадила його на плечі й понесла на собі.

Аж у глибоких ярах попадали ви на мокру траву, щоб перепочити.

Посадила ти, Міловице, найменшого синочка, Івана, біля себе, на грубому клункові з полотнами й хустками, а він несподівано устав на непевні ще ноги – і сам пішов.

«Дивіться, а наш Іван навчився ходити!» – побачила Маруся.

«Сам, своїми ногами тікає від німців!» – гірко усміхнулася ти, Міловице. І це були перші кроки твоєї дитини…

Отак, Міловице, разом із ревом літаків, скреготом танків, разом із вибухами й криком людей залишила ти позаду себе рідне село.

Пересидівши деякий час у ярах та відсапавшись, рушили ви далі у бік тилу. Хтось із односельців казав, що в тій стороні наші солдати приймають втікачів, таких, як ви, і розселяють по людських хатах; треба було тільки підійти до тилу ближче, а там уже вас врятують, через те й пішли ви на захід.

Як увійшли по дорозі в сусіднє село – а в ньому геть порожньо! Побачили ви тільки хати відчинені навстіж із повибиваними вікнами.

Не