Читати книгу - "Гробниця"

У приміщенні вокзалу він поглянув на дошку інформації про відхід потягів і поліз був у кишеню жилетки, але зупинився.

— Ти що, забув годинник?

— Та ні, не забув. Грабіжники відібрали, — відповів Анатоль зі злістю в голосі.

І вони пішли вздовж платформи, шукаючи свої місця. Леоні читала на вагонах таблички з позначенням місць, де потяг мав зупинятися: Ларош, Тонер, Діжон, Масон, Ліон-Перранш того-таки дня о шостій вечора, потім Валене, Авіньйон і, нарешті, Марсель.

Завтра вони мали сісти на поїзд, який ішов від Марселя до Каркасона вздовж узбережжя. Потім, у неділю вранці, їм треба пересісти на потяг із Каркасона до Куїзи-Монтазель, найближчої до Рен-ле-Бена станції. А звідти, якщо вірити настановам їхньої тітоньки, можна досить швидко дістатись екіпажем до маєтку Домен де ля Кад, розташованого коло підніжжя Корб’єрів.

Анатоль купив газету й заховався за нею. Леоні ж спостерігала за людьми, що проходили повз них. Циліндри та ділові костюми, дами в широких довгих спідницях. Жебрак із виснаженим обличчям і засмальцьованими пальцями підняв вікно їхнього вагона першого класу й почав канючити милостиню. Проте невдовзі прийшов кондуктор і прогнав його геть.

Потім паротяг пронизливо свиснув, чмихнув і випустив струмінь пари. З труби полетіли іскри. Скреготнув метал об метал, труба знову чмихнула, і мало-помалу колеса почали обертатися.

Enfin. Нарешті.

Набираючи швидкість, поїзд став віддалятися від платформи. Відкинувшись на спинку сидіння, Леоні спостерігала, як у клубах білого диму зникає Париж.

РОЗДІЛ 19

Куїза, двадцяте вересня, неділя

Леоні сподобалася триденна подорож по Франції. Щойно експрес залишив позаду похмурі паризькі передмістя, настрій Анатоля покращився, і він став розважати сестру всілякими розповідями. Потім вони грали в карти й планували своє дозвілля в горах.

У п’ятницю о шостій вечора вони вийшли з поїзда в Марселі. Наступного дня Анатоль та Леоні поїхали далі вздовж узбережжя до Каркасона, а потім переночували в готелі без гарячої води та з нахабною обслугою. Зранку наступного дня Леоні прокинулася з головним болем, а потім вони так довго й безуспішно шукали фіакр (бо була неділя), що ледь не спізнилися на проходжалий потяг.

Однак тільки-но потяг виїхав за передмістя, настрій Леоні відразу поліпшився. На сидінні, біля томика оповідань, вона розклала путівник і заглибилася в нього. Живий, свіжий ландшафт Середземномор’я почав справляти свій чарівливий вплив. Залізнична колія бігла на південь, до Піренеїв, сріблястою долиною звивистої річки Од. Спочатку колія йшла вздовж дороги. Довколишня місцевість була пласкою та безлюдною. Проте невдовзі Леоні побачила ліворуч і праворуч ряди виноградників, де-не-де виднілися ще квітучі соняшникові поля. Жовтогарячі голови соняшників схилилися на схід.

Потім вона помітила маленьке село — буквально жменьку хатин, — що примостилося біля обніжжя далекої мальовничої гори. Згодом показалося ще одне. Будинки з червоними черепичними дахами скупчилися довкола церкви з гострим шпилем, який здіймався високо вгору. На околицях містечок, розташованих уздовж залізниці, росли рожеві китайські троянди, бугенвілії, духмяний жасмин, кущі лаванди та дикий мак. Віти каштанів зігнулися під тягарем численних плодів, схожих на зелені шпичасті шоломи. Золотисті й жовті відтінки барв тільки починали вгадуватись у довколишньому краєвиді. Вони були єдиною ознакою того, що осінь уже сховалася за лаштунками.

І повсюдно вздовж колії в полях працювали селяни. Їхні накрохмалені блакитні блузи блищали, наче вкриті лаком, а комірці та манжети були прикрашені вишитими візерунками. Для захисту від палючого сонця жінки носили широкі солом’яні брилі. Чоловіки зі смиренним виразом на обвітрених обличчях терпляче збирали пізній урожай.

У досить великому містечку Ліму потяг зупинився на п’ятнадцять хвилин. По тому пейзаж став стрімкішим, скелястішим та менш привабливим для ока: то долини змінялися передгір’ями Високих Корб’єрів. Потяг обачливо й неквапливо торохтів по рейках, що приліпилися до крутого берега річки, а потім з-за повороту несподівано показалися блакитно-білі Піренеї. Вони виблискували вдалині крізь спекотну імлу.

Леоні аж дух перехопило. Здавалося, гори підіймаються прямісінько з землі, як могутня стіна, що сполучає земну твердь із небесами. Вони були прекрасні у своїй вічній незмінності. Перед лицем такої природної краси всі споруджені людьми будівлі Парижа видалися зовсім нікчемними. Суперечки стосовно знаменитої металевої вежі мосьє Ейфеля, широких бульварів барона Гюсмана й навіть оперного театру мосьє Гарньє враз поблякли й утратили свою значущість. Це був ландшафт, створений за цілком іншим масштабом: земля, повітря, вогонь і вода. Усі чотири стихії чітко поставали перед очима, ніби клавіші фортепіано.

Потяг торохтів і скрипів. Він то вповільнював хід, то рвучко прискорювався. Леоні опустила вікно й відчула на своїх щоках свіжий середземноморський вітерець. У затінку сірих гранітних скель різко здіймалися лісисті пагорбки — зелено-жовто-пурпурові. Заколисана погойдуванням вагона й рипінням коліс, Леоні трохи покліпала повіками й задрімала.

Потяг сіпнувся, запищали гальма — і Леоні різко прокинулась.

На якусь мить вона перелякано витріщила очі, силуючись збагнути, де вона є. Потім уздріла путівник, Анатоля, що сидів напроти, — і пригадала. Вони були далеко від Парижа, у трясучому залізничному вагоні поблизу Середземного моря.

Поїзд стишував рух.

Леоні заспано глянула в закіптюжене вікно. Напис на пофарбованому дерев’яному щиті коло платформи було важко розібрати. Згодом вона почула, як начальник станції вигукнув із сильним південним акцентом: «Куїза-Монтазель. Стоянка — десять хвилин».

Леоні різко випростувалась і постукала брата по коліну.

— Анатолю, ми вже приїхали. Вставай.

Провідники почали відчиняти двері, сильно гупаючи ними в зелені боки вагонів. Цей звук чимось нагадував безладні аплодисменти на аматорських концертах.

— Анатолю! — повторила Леоні, гадаючи, що той лише вдає, що спить. — Уже час. Ми прибули до Куїзи.

Вона визирнула з вагона.

Навіть попри кінець курортного сезону й незважаючи на те, що була неділя, уздовж потяга вишикувалася ціла шеренга носіїв. Вони стояли, спершись на дерев’яні возики з високими бортами. У більшості кашкети були повернуті дашком назад, жилетки — розстебнуті, а рукави сорочок закочені по лікті.

Леоні підняла руку.

— Агов, носію, сюди, будь ласка!

Якийсь чоловік кинувся вперед, явно мріючи про те, як двійко-трійко су опиняться в його кишені. Леоні зайшла всередину, щоб зібрати свої речі.

Двері купе розчинилися без попередження.

— Дозвольте, мадемуазель.

На платформі стояв чоловік, зазираючи в купе.

— Та ні, ми самі зберемо наші речі… — почала була вона, але носій, змірявши поглядом купе й побачивши сплячого Анатоля та речі на полиці, без запрошення ввійшов усередину.

— Кажу вам, ми самі винесемо свої речі.

Леоні відразу ж відчула до незнайомця антипатію. Накрохмалений комірець, двобортна жилетка та циліндр свідчили про його шляхетність, але все одно в