Читати книгу - "В сталевих грозах"

цій місцині були не надто вибагливі. Якось увечері я зібрався в гості до одного товариша, який мешкав на квартирі у згаданої вже сусідки, простацької красуні-фламандки, званої мадам Луїза. Я пішов навпростець садами й через маленьке віконце побачив, що мадам Луїза сидить за столом і призволяється з величенького кавника. Раптом двері відчинилися, і постоялець цього затишного житла, мов сновида й, на превеликий мій подив, не ретельніше за сновиду вбраний — увійшов до кімнати. Без слова він схопив кавник і впевнено влив собі в рот добрячу порцію кави. А тоді так само без слова вийшов. Відчувши, що не смію порушувати таку ідилію, я тихесенько забрався геть.

В цій місцевості панували вільні звичаї, що дивно контрастували з її сільським характером. Мабуть, це було якось пов'язано з ткацтвом, бо в містах і селах, де править веретено, завжди панує інший дух, ніж, наприклад, там, де тон задає ковальський молот.

Оскільки нас окремими ротами розквартирували по різних селах, вечорами нам вдавалося зібратись лише невеличким колом. Зазвичай наше товариство складалося з лейтенанта Боє, який командував другою ротою, лейтенанта Гайльманна, понурого вояки з вистреленим оком, хорунжого Горніка, який пізніше перейшов до паризьких летунів, і мене. Вечір у вечір ми споживали варену картоплю і ґуляш з бляшанки, а тоді на столі з'являлися карти й кілька пляшок «Польського вершника» або «Зеленого помаранча». Тут уже керував Гайльманн, що належав до людей, яким завжди все не так. Він мешкав на другосортній квартирі, зазнав другого за важкістю поранення або брав участь у другому за розміром похороні. І тільки його батьківщина — Верхня Силезія — була винятком: там було найбільше село, найбільша товарна залізнична станція і найглибша у світі шахта.

Для наступної бойової операції мене призначили офіцером розвідувального загону, й разом із загоном, що складався з двох підофіцерів та чотирьох бійців, я перебував у розпорядженні дивізії. Такі спеціальні завдання були мені не дуже до вподоби, бо в своїй роті я почувався, як в родині, і дуже нерадо покидав її перед битвою.

8 листопада батальйон під зливою переїхав до покинутого населенням села Гоннелю. Звідти розвідзагін вирядили до Льєрамонту й поставили під командування офіцера розвідки дивізії, ротмістра Бекельмана. Разом із нами, чотирма командирами розвідувальних загонів, двома офіцерами спостереження і його ад'ютантом, ми поселилися у великому домі священика, розподіливши між собою кімнати. В один із перших вечорів у бібліотеці зав'язалась довга розмова про німецьку мирну пропозицію, якраз тоді оголошену. Бекельман поклав край дискусії, заявивши: під час війни кожному солдату має бути заборонено навіть вимовляти слово «мир».

Наші попередники познайомили нас із позицією дивізії. Щоночі нам доводилося виходити на передову. Наше завдання полягало в тому, щоби перевіряти шляхи сполучення й орієнтуватись в усьому, в разі необхідності призначати загони й виконувати спеціальні завдання. Моїм полем діяльності визначили відрізок ліворуч від лісу Сан-П'єр-Вааст, безпосередньо перед «Безіменним лісом».

Нічний краєвид був болотистий і безлюдний, його часто стрясали важкі удари вогню. В небо постійно злітали жовті ракети, що розпорскувались у повітрі, обсипаючись вогняним дощем, колір якого нагадував мені звук альта.

Першої ж ночі я в цілковитій темряві заблукав у болотах Тортільбаха, де мало не втопився. Тут були непрохідні місця; не далі як минулої ночі тут у велетенській вирві від снаряду, прихованій під поверхнею баговиння, безслідно канула набита боєприпасами вантажівка.

Вибравшись із цієї пущі, я силкувався навпомацки пробратись до Безіменного Лісу, в околицях якого чулися несильні, але невпинні вибухи снарядів. Доволі безтурботно я рушив туди, бо ці кволі розриви дозволяли припустити, що англійці там просто вистрілюють свої негодящі боєприпаси. Та нараз легенький подув вітру приніс солодкавий запах цибулі, й от уже в лісі зачулися голоси: «Газ, газ, газ!» На віддалі ці крики звучали якось дивовижно тоненько і співуче, ніби сюркотання цвіркунів.

Як я довідався наступного ранку, під цю годину в лісі, у заростях якого в'язко чіплялися хмарки фосгену, багато з наших померли від отруєння.

Очі мені сльозилися, я, перечіпаючись, побрів назад до лісу Во, через запотілі скельця протигазу мало що було видно, і раз за разом я падав у вирви. Ця ніч, із широчінню і нереальністю її просторів, мала якусь примарну самотність. Натикаючись у потемках на пости чи розпорошених людей, що блукали поодинці, я мав моторошне відчуття, ніби перебуваю вже не серед людей, а серед демонів. Блукав, ніби на велетенському звалищі потойбіч меж відомого світу.

12 листопада, отримавши завдання перевірити сполучення з «Позицією у вирвах» і в надії, що цього разу пощастить більше, я здійснив другий вихід на передову. Уздовж прихованої в земляних норах низки релейних постів я наближався до місця призначення.

«Позиція у вирвах» не даремно носила цю назву. На хребті перед селом Ранкур були розсипані безліч кратерів, то тут, то там зайнятих людьми. Темна площина, над якою зі свистом перехрещувалися снаряди, була безлюдна й моторошна.

За якийсь час я втратив зв'язок із ланцюгом вирв і повернув назад, щоб не потрапити в руки французам. При цьому я зіштовхнувся з одним знайомим офіцером 164 полку, який застерігав мене розгулювати у темряві. Відтак я поквапився перебратися через Безіменний Ліс, перечіпаючись через глибокі кратери, вирвані з корінням дерева і майже непролазні хащі позбиваного гілля.

Коли я нарешті дістався до узлісся, вже світало. Переді мною без найменших ознак життя простяглося поле вирв. Я насторожився, бо на війні безлюдні простори завжди підозрілі.

Раптом пролунав випущений якимось невидимим стрільцем постріл, який влучив мені в обидві ноги. Я кинувся у найближчу вирву й обмотав рани носовичком, бо свій перев'язочний пакет, звісно ж, знову забув. Пострілом пробило праву литку й черкнуло по лівій.

Вельми обережно я відповз у ліс, а звідти через сильно обстрілюваний терен пошкандибав до перев'язочного пункту.

Незадовго перед тим я знов пережив приклад того, як незначні обставини на війні вирішують долю. Приблизно за сто метрів перед перехрестям, до якого я прямував, мене гукнув командир шанцевого підрозділу, з яким я був колись у дев'ятій роті. Не порозмовляли ми й хвилини, як просто посеред перехрестя вибухнув снаряд, від якого я — без цієї зустрічі — з певністю би загинув. У чомусь такому я відмовляюся бачити просту випадковість.

Коли стемніло, мене на ношах перенесли в Нурлю. Звідти ротмістр забрав мене автом. На освітленій ворожими прожекторами сільській дорозі водій раптом ударив по гальмах. Якась темна перешкода перегородила дорогу. «Не дивіться!» — сказав Бекельманн, притримуючи мене за плечі. То був загін піхотинців разом з