Читати книгу - "Мальви. Орда"

Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирдаґом, дівчата разом угледілися в далечінь і побачили, як кам’яний ідол, що завжди непорушно бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.

Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам’яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід–жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха–баби. А може, це той самий?

Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:

— Ти Хизр[110], що знайшов джерело живої води і став безсмертним?

— Ні, дівчино, — усміхнувся дід, — я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше бажання?

— Хотілось би швидше дошити своє придане, — відповіла та, — бо ж тільки місяць залишився до весілля.

— Встигнеш, дитино, — сказав чарівник і звернувся до другої: — А ти чого бажаєш?

— У мене лиха харт–ана[111]. Я хочу, щоб вона на мене не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.

— Стане доброю твоя харт–ана. Ну, а ти про що мрієш? — звернувся до Мальви.

Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилося підпасичем у Ахмета, того самого, що колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам’ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати від злих очей, як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тоді й відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса[112] вогненними кулями — зорепадом, або про півня, що співає хвалу Творцеві світу? Ні, не хоче вона йти звідси нікуди.

Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.

Чи то від нерішучості, сама не знає чому — відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути із себе одяг і кинутися в річку — мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.

— Ну, скажи своє бажання, дитино, — знову почула голос чарівника.

— Я хочу, — відповіла Мальва, — щоб у цій горі забурхало джерело, і до сіл побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.

— Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?

— А мені нічого не треба, — розвела Мальва руками, — у мене все є.

Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ній києм. Почувся тріск, голосніший за грім, темною хмарою окутався Еклізі–бурун, а коли хмара розійшлася, дівчата побачили, як із ущелини падав униз гірський потік. Мальва стояла по коліна в холодній воді, вода підступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і дівчина вперше відчула, що в неї є стегна, груди…

Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим підпасичам, запіяли півні в уруш–коші[113]. Мальва схопилася — хлопці потягалися, не квапилися вставати — і чимдуж побігла до коша, щоб першою стати при вигоні овець. Не ласки запобігала — хотілося чимось добрим віддячити Ахметові: коли Мальва першою прибігала, він щасливо усміхався, пришпорював коня і цілий день потім гасав вітром навколо стада. То чому ж би їй не зробити Ахметові приємність? Хіба Мальва не бачить, як він пісніє перед п’ятницею, коли вона йде до матері в жіночий курінь на долину Шумаї, де жінки доять верблюдиць?

— Укум–букум–джарим–барим! — проскандувала Мальва, підскакуючи на одній нозі, і приємні їй були ці ворожбливі слова, і хотілося тепер більше, ніж будь–коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в борах саме на Ахмета і його батька, Юсуфа, — отамана чабанів!

Чудно було в Мальви на душі. З пам’яті ще не зіслиз дивний сон — і як то їй могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чей же ніколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще… А воно взяло та й приснилося! Ха–ха… Укум–букум… А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неї є тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять–холодять…

Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнайомі струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осміхнулася і сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.

Займався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам’яного ідола, що уві сні сходив із гори Демерджі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок по чаїрах і яйлах і до ніг Мальві упали — на оксамитовий дрок, у переповнені келихи крокусів.

— Танґ атар! Танґ атар![114] — заспівала Мальва і почула, що співає на мелодію Ахметових пісень; вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м’якого повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дрокові.

Чистим був нині вічно забандюрений Бабуган, трави переливалися перламутрово, гори на мить заніміли, чекаючи на перший промінь сонця, і отаман Юсуф не був сьогодні понурий, як завжди.

Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремої загорожі, прив’язував на мордочки лошаткам дерев’яні рогатки.

— Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною; доїтимемо кобил на кумис. — Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленої дівчини. — Гм… А втім,