Читати книгу - "Мрійниця з Остенде"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви… Ви смієтеся?
Він підтвердив, далі заливаючись сміхом.
Побачивши, що з кожним вибухом сміху пеніс зменшується, Стефані заспокоїлась і теж почала хихотіти.
Вона накрила тіло ковдрою й сіла коло нього, даючи змогу вгамувати сміх.
Коли він заспокоївся, Стефані запитала:
— Що вас так розвеселило?
— Те, що ви перелякано скрикнули: «Що ж такого я зробила, Господи?» тоді, як викликали в мене ерекцію. Уявляєте абсурдність ситуації?
Божевільний сміх не відпускав їх кілька хвилин.
— Тепер поговорімо серйозно. Жодних принижень. Ніякого туалету зі мною. Розумієте?
— Так, розумію.
Насправді Стефані не була певна, що розуміє; але збагнула одне: вона володіє силою, тією новою дивовижною силою, здатною викликати у чоловіка бажання. Про що це я? Саме в цього чоловіка, цього неймовірного, оточеного жінками чоловіка, чоловіка, за якого суперничають прекрасні коханки! Це робить вона, обійдена природою товстуля!
Решту дня вона уникала заходити до палати 221; їй здавалося, ніби колеги здогадуються, що сталося, бо вони якось дивно на неї поглядали. Сама того не бажаючи, вона відчувала, що змінилась, і не могла втриматися, щоби не стати більш говіркою і збудженою, ніж зазвичай, і червоніла, либонь, із будь-якого приводу.
— Слово честі, Стефані, ти, напевно, закохалася? — запитала Марі-Терез, зі своєю веселою співучою манерою проминати «р» і пристрасно подовжувати голосні.
Відчувши, як її залила хвиля жару, Стефані не заперечила, усміхнулась і втекла до аптеки.
— А таки закохалася, — виснувала Марі-Терез, похитавши головою.
Проте, Марі-Терез помилялася: Стефані не закохалася, вона просто стала жінкою…
Того вечора вона роздяглася. І не уникаючи дзеркала, рішуче стала перед ним.
— Ти подобаєшся! Ти можеш подобатись!
Вона сказала це так, наче повідомляла своєму тілу гарну новину і навіть про винагороду.
— Це тіло збуджує чоловіка, — кинула вона своєму відображенню.
Але відображення мало не дуже переконливий вигляд.
— Так-так! — підтвердила вона. — Щойно тільки, сьогодні вранці…
І розповіла своєму відображенню, що сталося вранці, докладно описавши владу свого запаху…
Після розповіді одягла пеньюар, повечеряла й пірнула в ліжко, аби там мріяти і ще раз мріяти.
У вівторок, прийшовши на світанку до роздягальні, вона переговорила з мадам Ґомес, щоби в обмін на інші дрібні послуги та, — ні про що не здогадуючись, — сама зайнялась туалетом пацієнта з палати 221.
Коли Карла було помито, вона зайшла до його палати.
— Дякую, що не прийшли, — зітхнув він.
— Таке мені кажуть уперше!
— Дивно, правда? Є люди, перед якими байдуже, що ти виглядаєш непристойно, перед іншими — навпаки. Це, поза сумнівом, тому, що їм хочеться подобатись.
— Вам хочеться мені подобатися? — запитала вона здавленим голосом.
— Так, хочеться. Принаймні, хотілося б.
— Вам поталанило! Ви мені подобаєтеся.
Вона підійшла й торкнулась його вуст.
— Мені примарилось чи ви мене поцілували? — вигукнув він.
— Вам примарилось!
Вона весь день відчувала на вустах згадку про цей дотик. Невже ж це справді так гарно?
І хоча вона змушувала себе не нехтувати іншими хворими, все-таки більше часу вона проводила в палаті Карла, хіба що їй здавалося, ніби там час минав надто швидко. Щойно вона переступала поріг палати 221, вона долала невидимий бар’єр й опинялася в іншому світі.
Опівдні, коли Карл і Стефані розмовляли про всяку всячину, він замовк і змінив тему:
— Що ви носите поза лікарнею?
Одним порухом вона перекреслила реальність та безформний одяг, що чекав на неї в роздягальні або дома в шафах, і вирішила збрехати.
— Спідниці.
— Тим краще.
— Так, спідниці з блузочками. Шовковими, по можливості. Інколи спідницю з жакетом. Улітку — легкі сукні…
— Чудово. А взимку?
Стефані почервоніла, подумавши про перебільшення, до якого вона зараз вдасться.
— Я люблю носити шкіряне вбрання. Але не таку шкіру, як мотоциклісти, а шкіру вигадливу, гламурну, розкішну, ви ж розумієте?
— Обожнюю! Як прикро, що я не можу вас бачити.
— Тут ми працюємо у блузах і штанях. Це не дуже сексуально.
— Навіть на вас?
— Навіть на мені.
— Сумніваюсь. Зрештою, ви можете помститися поза лікарнею.
— Авжеж… Я вдаюся до помсти…
Вийшовши пополудні з лікарні, вона вирішила здійснити те, що вранці було обманом, і вирушила до великого універмагу на бульварі Османа.
Для цього вона сіла на метро, що траплялося нечасто, бо Стефані переміщалася пішки. Вона роками жила «позаду лікарні». Чужа в Парижі людина виразу «позаду лікарні» не зрозуміє, бо Сальпетрієр має два рівнозначні входи з обох бульварів; вони виходять на обидва бульвари, що пролягають вздовж лікарняної території: то як один може бути попереду, а інший позаду… Аби це збагнути, треба пізнати своєрідну геометрію Парижа, міста, збудованого в колі, в якому все-таки існує «попереду» і «позаду»… «Попереду» лежить те, що повернуто до середмістя, до Собору Паризької Богоматері; «позаду» — все, що дивиться на периферійний пояс. Оскільки Стефані мешкала в китайському кварталі, в готельці, що у високій вежі, неподалік від передмістя, значить, вона жила «позаду».
Спуститися донизу, втиснутися в переповнений поїзд, мліти там серед поту й гуркоту, вибратись у штовханині з вагона і влитися в натовп — все це для неї вже було пригодою. Помилившись неодноразово будівлею, бо кожну споруду торговельної ланки відведено тому чи тому продукту, геть схвильована, вона нарешті опинилась у відділі «Жіноча мода».
Долаючи несмілість, вона звернулася по допомогу до продавчинь, і після кількох невдалих примірок знайшла чотири комплекти, які були схожі на те, що вона описала Карлу, і, на велике здивування, їй, либонь, личили…
У середу вранці Стефані увірвалася до роздягальні у шкіряному костюмі, колеги не пошкодували для неї компліментів. Розчервонівшись, вона надягла свою звичну блузу, але відчувала себе трішки інакшою і навмисно не застібнула двох верхніх ґудзиків.
У кабінеті старшої медсестри Стефані дізналася, що Карла Бауера, пацієнта з палати 221, повезуть в операційний блок, де проведуть операцію на очах.
Неймовірно радісний Карл чекав на неї в палаті.
— Уявляєте, Стефані? Нарешті, я бачитиму.
Стефані через силу проковтнула слину. Бачити — нехай, але бачити її! Це, звісно, буде катастрофа, кінець мрії, смерть їхніх відносин…
— Агов, Стефані, ви мене чуєте? Ви ще тут?
Вона спробувала надати радості своєму голосові.
— Звісно, чую. Я буду щаслива тим, що вам повернуть зір! Справді щасливою. Щасливою за вас.
А для себе додала: «але не за себе». Надалі вона намагалася приховати гіркоту і якнайкраще підтримати наївний ентузіазм Карла.
О четвертій пополудні вона пішла з роботи, якраз тоді, коли Карла під анестезією повезли до операційної.
У четвер після ночі переривчастого сну вона з важким серцем пішла на роботу.
Дощило.
Вранці Париж шумно виходить із нічного заціпеніння. Вулиці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мрійниця з Остенде», після закриття браузера.