Читати книгу - "День гніву"

— Того вам не повім, майстре, бо ще не час. Дайте роздивитись. У Німеччині, в Богемії ішов я за тим, чия брала, а тут ще не відомо, чия візьме. А втім, може, й для Римші це судний день, магістре? Може, й Римша в цій війні найде своє щастя…

— Щастя — фортуна змінна, майстре, й ніхто ще не сказав, що таке людське щастя. Для одних — у війні, для других — у мирі, для одних — у гордості, для других — у покорі. А моє щастя, майстроньку, в свободі: послухаю, як пташки щебечуть, як нива сокотить, милуюся Божим світом і славлю його велич, а засну й прокинусь — і радію; думаю, отже, єсьм…

— Ех, магістре, такого щастя не заздрю. Мізерне ж це щастячко, хоч і цнотливе… Людину створив Господь не лиш на те, щоб милувалась світом, але щоб змінила його…

— На кращий?..

— Або на гірший, все одно. Щоб тільки хотіла, прагнула й жила — один день, але славно…

І Римша зітхнув та, поправивши рудий свій волос, пішов до фрауцимру, що й під час постоїв турбувався за свого співмандрівника. Бабодур Римша придбав собі мир серед панянок цнотливих, але лукавеньких.

Що далі їхав обоз княжни Четвертинської й панни каштелянівни, то вість про знесення барського старости Стефанка ребелізантами зміцнювалась. Та й видно було, за всіма знаками земними й небесними, що повідь хлопська валить нестримним валом, що Хмельницький з іскри роздимає пожежу, що виклювалося — вилежалось, по Сян покотом підуть, нема мови, хлопство вже підняло голову, козацька міць міцна не тільки в своїй згоді, казав стрічний у Дубні, свояк кн. Юрій Четвертинський, підкоморій брацлавський, але має дві речі: величезну єдність і фавор (сприяння) — явне й скрите всієї київської землі й Білої Русі.

Хмельницький, пане Богданку, пане державцю суботівський, якої ж ти бурі наробив!..

Панна Оленка одна над тим не застановлялась, перебувала-бо в дивному фрасунку[214], але не за судженим й. м. Корсаком, не згадувала ж ніколи його імені. Й не в смутку їхала — навпаки, серед пахніючих левад, серед буйного маю, що так ранньо й так гожо зацвів, сама ясніла й погідніла. Таїлась з чим? Дискретно не випитували. Навіть і пані, що вміла допитати дівицю не строгістю, а сердечно, по-дружньому. І фрасуватись не було чим, по правді: пан Януш Корсак — партія витворна[215], ротмістр сенаторської корогви, сколіґований[216] з найзнаменитішими фаміліями, перший воїн на рубежах, трясуться перед ним і козаки, й татари. Панна — резолютна[217] й огладжена[218], освіти неабиякої, бистрого розуму — а це така рідкість між невістами, краса українським підсонням викохана, могла, могла надити й знадила, тільки одно — грецької релігії. Що невгнутий в старинній вірі каштелян і його дружина з князів білоруських Соломирецька — про те знали, але о[тці] капуцини недаремно ходили коло панни. Годилась прийняти католицтво й брати шлюб у львівській кафедрі після скінчення кампанії. Визвана каштеляном до Києва, поквапилась і сказала князям Заславським, у яких гостювала, що особисто переконає батька, чей же не буде ставити спротиву, коли йдеться про такого судженого, як пан Корсак. Але не та, не та була причина наглого виїзду зі Львова, так супонувала[219] пані, інший якийсь був замисел панни й, може, до доброго — одруженню з Корсаком — була вельми супротивна. Боялась неблагословенства Божого.

— Яку втіху, отче, який зиск мали й мають ті, що від старожитньої віри для марності того мізерного світу відступають?..

Отець протопіп скріб борідку (лукава ж бабище, так і ціляє в Оленчин городець, мов і незумисне):

— Єслі для слави сього світа, — сказав, — або для багатства, то суть речі марні й зрадливі, й не один на том ошукався. Правдива віра не за тим іде й пізнається, бо ж Господь Ісус Христос не ведлуг[220] сього світу свої речі справує…

«…I піп хитрющий, — думав магістр Рославець, — проте сам справ сього світу не цурається…»

— Правда, правда, отче, — мовила княжна, — наші предки й покоління були всі славні й мужні, лицарські, всі були грецької релігії, а їм те нічого не шкодило, тим барзій[221] були славнішими… Кажу вам: єслі сей пан Хмельницький підняв козаків, то тільки за отягощення, за гоніння на благочестіє, і є тоді його діло праве й спасенне…

— Тихіше, асанно, — сказав Рославець, — почує чужий, то візьмуть тебе за зраду й конспірацію…

— Нехай беруть, — спалахнула панна, — тоді нехай всіх нас беруть, бо всі те скажемо!..

Ієромонах гречно кивав головою, потверджував усе, хоч і уникав розводитись про Хмельницького, але що це війна за віру, то суща правда, бо опресія діється вірі велика й несправедлива.

— Натуральна це річ, — сказав, — що козацьке лицарство не байдуже цій опресії. Є то плем’я славного руського народу з сімені Яфетового, що грецьке царство морем Чорним і сушею воювало. Се з того покоління військо, що за Олега добувало Константинополя на своїх моноксилах[222]. За Володимира святого наїздили в Грецію, Іллірію й Македонію… Азали ж буде тепер се військо спокійно споглядати на кривду своєї матки-віри благочестивої?..

«Та чи правда цьому? — думала панна Стеткевичівна. — Навіщо виносить релігії, коли сам каже, що речі Господа Ісуса Христа не сього світу? Чи не один Бог? Чому благочестіє правдиве й людяне, а римська вселенська церква — ні? Адже ж і сьогодні ще діються чуда за справою вірних цієї церкви? Чи не сповнялось їй серце замилуванням, коли, бувши на латинському набоженстві, слухала гуду органів і відчувала маєстату Божого присутність? Ні, не того боїться, зовсім не того: кожна релігія, якщо з серця вона, веде всіх до Божої ласки, до пізнання Бога в однаковій мірі. Не прикривайтесь, отче, релігійними речами — інше різнить вас між собою. Не за віру це війна, о ні»!

— Церква наша, — слухала вона ієромонаха, — злим дозором митрополитів і охолодінням князів почалася найбільше валити. Язик свій забували, народність і звичаї дідівські. Тільки козацтво врятувало церкву — цю твердиню нашу. За совітом гетьмана покійного Сагайдачного оновилась наша церква духом оборони…

«А бачиш, ченче, — хотіла сказати Олена, — не церква націю спасла, а нація церкву. Релігія — це лиш інструментум оборони…»

— А коли б релігії грецькій не забирано її прав у польській державі, — глузливо озвався магістр Рославець, — то, гадаєш, отче, не було б ні козацтва, ні його кривавлення за Трясила, за Сулими, за Павлюка, за