Читати книгу - "Стань сильнішим"

Обміркувавши нову історію, яку вона хотіла б написати, Клаудія сказала: «Напевно я знаю тільки те, що люблю своїх сестер і батьків. Я не маю турбуватися про те, що я — «жінка з божевільною родиною». Знаю багатьох людей, у яких батьки, брати і сестри страждають від психічних захворювань, або наркотичної залежності, або від того й іншого. Я маю працювати над тим, щоб сприйняти цю історію. Уникнення поїздок і скорочення часу перебування вдома не змінить того факту, що це частина мого життя. Я також обмірковую межі. Якщо я пожертвую своїм життям, це не принесе користі Емі. Я можу бути хорошою сестрою і, однак, установити межі у своєму житті. Мені потрібно з’ясувати, як це зробити. Я все ще розмірковую над цим».

Потім Клаудія поділилася зі мною одним із найпотужніших прозрінь з тих, що я будь-коли чула про процес підйому після падіння: «Дуже важко лежати долілиць на арені, але, якщо розплющити очі, поки ви лежите, і роззирнутися навколо, ви зовсім по-новому поглянете на світ. Ви побачите те, чого не бачите стоячи. Ви побачите більше боротьби, більше конфліктів і страждань. Ви станете більш співчутливим, якщо розплющите очі і роззирнетеся довкола».

Я вдячна Клаудії за готовність поділитися цією історією з кількох причин. По-перше, щоб поділитися історією, яка ще триває, потрібна мужність сказати: «Я допіру розмірковую, все ще намагаюся з’ясувати, що правда, а що ні». Іноді БПЧ пишуть роками; може знадобитися багато часу, щоб позбутися сумнівів і упевнитися в реальності наших історій. По-друге, я ніколи не зустрічала людину, якій не доводилося б осмислювати очікування, розчарування й образи. Для більшості з нас цей процес триває повсякчас.

По-третє, упродовж життя ми всі зазнаємо розмаїтих печалей, але горе та пов’язані із алкогольною або наркотичною залежністю порушення здоров’я (психічні, поведінкові й фізичні) — це та тема, про яку ми говоримо недостатньо. Ми маємо більше розмовляти про тривалі переживання, які виникають через відчуття безпорадності від досвідчення страждань людини, котру ми любимо, навіть якщо ці страждання тягнуть нас на дно. І останнє: замовчування горя нікому не допомагає. Ми не можемо зцілитися, якщо не можемо побиватися; ми не можемо пробачити, якщо не можемо горювати. Ми тікаємо від горя, тому що втрата лякає нас, хоча наші розбиті серця тягнуться до переживань, прагнучи загоїтися. Клайв Стейплз Льюїс писав: «Ніхто ніколи не казав мені, що горе відчувається так подібно до страху»58. Ми не можемо підвестися і стати сильнішими, якщо повсякчас втікаємо.

Осмислення розчарування, очікувань і образ

Часто історії падіння сповнені смутку, розчарування або гніву і описують те, що з якоїсь причини сталося не так, як ми сподівалися. Ми маємо перевірити, чи немає в нашій історії фраз штибу «Я усім серцем прагнув», або «Я розраховував, що станеться ось так», або «Я просто подумав…». Якщо подібні висловлювання є, це означає, що ми, ймовірно, боремося з розчаруванням. Ось що вам потрібно знати: розчарування — це несправджені очікування, і що більші були ці очікування, то сильнішим є розчарування.

Для того щоб розв’язати цю проблему, треба чесно визнати свої очікування, приділивши час роздумам про те, чого насправді ми очікуємо і чому. Очікування часто залишаються поза полем зору, виявляючи себе тільки тоді, коли наші сподівання розлітаються на друзки. Я називаю це таємними очікуваннями. Клау­дія усвідомила свої таємні очікування, коли довелося поїхати на зустріч із родиною: наприклад, надію на «нормальний» вечір із сестрами за піцою. Якщо у вашій історії повно запитань (нашвидкуруч нашкрябаних «Що?», або «Що сталося?», або «Хіба я багато хочу?»), то, ймовірно, це історія потаємних очікувань і спричинених ними розчарувань.

Як сказала Енн Ламотт, «очікування — це образи, що чигають на нас»59. Ми схильні візуалізувати сценарій подій, розмову або результат, а коли все йде не так, як ми уявляли, розчарування може перерости в образу. Це часто відбувається, коли наші очікування залежать від дій, які ми не можемо контролювати, наприклад від того, що подумають інші люди, що вони відчують або як відреагують.

«Це будуть чудові вихідні! Моїй невістці сподобається подарунок і вечеря».

«Не можу дочекатися, щоб завтра поділитися з колегами своїми думками стосовно проекту. Вони будуть у захваті!»

Для нас зі Стівом таємні очікування, розчарування й образа були джерелами кількох найзатятіших суперечок. Близько п’яти років тому ми зауважили, що один із нас зазвичай ображається після вихідних, під час яких ми намагаємося гарячково узгодити дитячі футбольно-вечірково-ночувально-шкільно-парафіяльні заходи зі своїми особистими планами. Усе набагато простіше, якщо ми робимо це поодинці. Але чому, заради усього святого, Стіву простіше зі всім розібратися, коли мене немає в місті? Чому мені простіше пережити насичені заходами вихідні, коли він на виклику або чергує в лікарні? Наші суперечки після спільно проведених вихідних завжди закінчувалися тим, що один із нас залишався ображеним і вдавався до звинувачень: «Ти зовсім не допомагаєш. З тобою не легше. З тобою лише важче». Так боляче...

Нарешті я сказала Стіву: «Я втомилася від суперечки про те, що поодинці нам легше. Це по-справжньому ранить мої почуття. Я відчуваю, наче я не потрібна. У історії, яку ми собі розповідаємо, щось не так. Я не вірю в неї». Отже, ми почали розмірковувати про те, що насправді призводить до сварок. Знадобилося чимало спроб і помилок, навіть декілька серйозних криз у стосунках, аж поки Стів нарешті сказав: «Коли я залишаюся з діть­ми один, я не сподіваюся, що хтось зробить справи замість мене. Я просто виконую все по черзі». Усе виявилося так просто.

Наші суперечки виникали через несправджені таємні очікування. Коли я залишаюся на вихідні з дітьми сама, у мене немає очікувань. Коли ми зі Стівом разом вдома, ми маємо чудернацькі очікування щодо того, хто і що робитиме. Єдине, чого ми ніколи не робили, — ми не озвучували цих очікувань. Ми просто звинувачували один одного у своєму розчаруванні, коли ці очікування не справджувалися. Тепер, перед кожними вихідними, канікулами або навіть напруженими тижнями в школі або на роботі, ми кажемо про свої очікування.

Це не означає, що приховані очікування більше не перешкоджають нам порозумітися. У 2014 році ми пакували валізи, збираючись на весняних канікулах до Діснейленду, аж раптом Стів, зазираючи в мою сумку, сказав: «Можливо, нам потрібно з’ясувати наші взаємні сподівання на тиждень?»

Я посміхнулася йому, не розтискаючи уст, своєю «це так мило з твого боку, але такий вже в мене вишкір» посмішкою і відповіла: «Ні. Я думаю, усе гаразд, серденько».

Стів тицьнув у три романи, які я поклала до сумки, і сказав: «Тоді поясни мені ось це».

Коли я почала пояснювати, як хочу виспатися, розслабитися і прочитати три хороших детективи протягом цього тижня, я раптом усвідомила, що саме говорю. Кого я обдурювала? Ми збиралися провести сім днів у Діснейленді з п’ятьма дітлахами! Єдиним, що я читатиму, стануть таблички: «На атракціон впускають дітей не нижче такого й такого зросту». Звісно ж, ми щоранку виходили о восьмій і почитати мені не вдалося, але ми чудово провели час після того, як я зіставила свої очікування з реальністю.

Кажуть, що розчарування нагадує витинанку з паперу. Це складно, але довго не триває. Я вірю, ми можемо зцілитися