Читати книгу - "Божа кара"

Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров’ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив:

— Слово має секретар Центрального комітету нашої партії!

І перший, піднявши руки над головою, заплескав у долоні.

Секретар ЦК швидко пішов до трибуни, підніс застережно руку: не треба оплесків! не треба! — але зал аплодував гаряче й віддано. Високий гість став за трибуну, прицілився в притихлі ряди нещадним поглядом.

— Товариші, кого я тут чую? Комуністів, вірних бійців більшовицької партії чи агентів куркульні та петлюрівських поплічників? — Густий чорний басище його залунав так несподівано, що Данько аж голову в плечі втягнув. — Ви що собі думаєте, ми повіримо вашим баєчкам, що в селах нема хліба? Пролетаріят вам повірить?

Він, здається, аж задихнувся від одної лиш думки, що в когось могла виникнути така крамольна надія. Ляснув долонею по трибуні, ще більше нахилився до зовсім уже завмерлого залу, нависаючи над головами важкою, довгою тінню:

— Даремні ваші сподіваннячка, товаришочки: не повіримо!..

Потім уже трохи спокійніше продовжував:

— Точиться жорстока, не на життя, а на смерть боротьба з нашим лютим класовим ворогом. Зараз питання стоїть так: хто кого. Або ми його — і тоді побудуємо соціалізм, або він нас — і годі знову в нашій країні запанують капіталісти й поміщики. Так для того ми робили революцію, проливали свою кров у громадянській війні, щоб знову повернутися до старого ладу?! — І вдарив по трибуні, тепер уже кулаком. — Не дозволимо!.. І нічого тут проливати крокодилячі сльози, що селянам загрожує голод! Яким селянам? Куркульським недобиткам, в яких ми заберемо хліб? Так хай поголодують хоч раз, може, стануть не такі пузаті…

— А діти? — несміливо з залу.

— Що — діти? — не зрозумів секретар ЦК.

— Діти теж нехай голодують?

Обличчя секретаря взялося червоними плямами:

— Це провокаційне запитання! Чиї діти? Пролетаря? Незаможника? Чи клясового ворога, петлюрівського недобитка? Чиї діти, питаю я вас? Тут лунали слова, що коли заберемо весь хліб, то в селах почнеться масова голодовка. Це — контрреволюційна пропаганда! В Радянському Союзі голодовки бути не може!

Зал німував, і секретар ЦК знову заспокоївся. Але бас його не посвітлішав:

— Перед нами стоїть історичної ваги завдання: виконати й перевиконати стрічний плян хлібоздачі, рапортувати перед ЦК ВКП(б) й особисто товаришем Сталіном про переможне завершення здачі хліба державі ще до кінця цього року. ЦК КП(б)У покладає всі надії на вас, сільських комуністів. Ми надіємося, що ви це високе довір’я виправдаєте з честю.

Коли високий гість покинув трибуну, секретар повіткому схопився на рівні й знову зааплодував, підіймаючи високо руки. А за ним уже весь зал.

Проаплодували. Секретар повіткому звернувся до присутніх:

— То як, товариші, будемо продовжувати обговорення чи перейдемо до прийняття резолюції?

— Думаю, що поспішати не треба, — втрутився високий гість. — Послухаємо ще товаришів. Може ж, не всі у вас такі маловіри. — І всміхнувся, показуючи, що жартує.

«Пересердився, пересердився», — прокотилося залом полегшено. Комуністи заворушилися, закашляли, пролунав навіть чийсь запізнілий смішок.

— Так хто просить слова, товариші?

Виступати ніхто не поспішав. Переглядались, перешіптувались, а рук не підіймали.

— Чи, може, закінчимо?

І тут Данька наче штовхнуло в спину: «Давай, виступай! Більше такого випадку не буде. Сам секретар ЦК тебе слухатиме!» В Данька враз спітніли долоні, похолонуло в грудях. А рот наповнився слиною.

— То будемо кінчати?

Данькові здалося, що високий гість дивиться прямо на нього. Судомно ковтнув слину з таким відчуттям, наче зараз має стрибнути в прірву, шарпонув до президії руку. Так шарпонув, що аж хруснуло в плечі.

— Ви просите слова? — помітив його руку секретар.

Данько лише кивнув головою: слова застряли у горлі.

— Слово має голова колгоспу імені Жовтневої революції Данило Сокало!

Йшов до помосту — підгиналися ноги. Навіть не дивлячись, відчував уважний погляд секретаря ЦК. Зійшов, учепився в трибуну (все пливло, мов у тумані), закричав:

— Товаришу секретар ЦК!.. — І замовк, не знаючи, що ж далі казати. Думки розліталися навсібіч, він ніяк не міг їх зібрати докупи. — Товаришу секретар ЦК!.. — Ех, знав би високий гість, що Данько ладен життям за нього накласти. Постріляти усіх, на кого він тільки вкаже. — Товаришу секретар ЦК!.. — В залі вже відверто сміялись, і це привело до тями Данька: груди його наповнились злістю: — Ми!.. Комуністи та комсомольці!.. Від імені комуністів та комсомольців села Червона Комуна!.. Ми виконаємо й перевиконаємо стрічний плян хлібозаготівель!.. Удвічі!

Зал так і охнув. Секретар же ЦК схопився за столом:

— Чули?.. Чули, товариші? — І вже до Данька: — Браво, товаришу Сокало! — І заплескав у долоні.

Як зійшов із помосту, як сів на місце, Данько не пам’ятає.

Вже після зборів до нього підбіг верткий порученець:

— Вас кличе секретар ЦК.

«От воно, сталося!» — лоскітно похололо в Данькових грудях. Помітив заздрісні погляди тих, хто почув, що сказав порученець, і наповнився ще більшою втіхою. Вже майже спокійним, майже впевненим у собі зайшов до кабінету першого секретаря повіткому, де на нього чекав високий гість.

Зблизька він був іще вищий. У Данька аж у шиї хруснуло, коли він задер голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Так ось ви який! Ну, вітаю, вітаю!

Долоня суха і гаряча. Очі теплі й усміхнені. Тільки басище лишився так само густим.

— Як він у вас, товаришу Візний? — повернув голову набік.

Данько теж глянув туди і тільки зараз побачив секретаря повіткому. Вигляд у нього був далеко невеселий, видно було, що одержав доброго прочухана.

— Найкращий наш комуніст, — поспішив відповісти секретар.

— Я так і думав… Отаких би побільше. А що у вас із рукою, товаришу? — бо Данько саме відкинув чуприну, що від великого хвилювання упала на очі.

— Та… — почав був Данько, але секретар повіткому і тут поспішив пояснити:

— То на нього був вчинений замах.

— Стривайте-стривайте, — наморщив лоба секретар ЦК, — це про вас писали газети?.. Читав,