Читати книгу - "Синій зошит"

«Се місце, де тебе люблять. Твій дім там, де спокійні твої думки».

Нитки, що ведуть у вічність.

Передусім, се любов, вічна, як трава.

Дружба, з якою не можна гратися.

М’яка і ясна правда життя.

Приязнь до кождої людини, в якої своя правда, своя історія.

Мир і тиша нашої душі.

Радість сьогочасся і сподівання будучности (радіймо планам так, як радіємо тому, що вже зробили).

Сродне ремесло — найбільша цінність наших рук.

Поради мудрих — передовсім для мудрих. Людина міняється сама, а не з волі і принуки инших. Сама вибирає і приймає прийнятне. Якщо достигла в ній ся потреба. Ми не зобов’язані поділяти чиїсь смаки, судження чи віру. І не зобов’язані пояснювати свої. А тим більше виправдовуватися, чому те чи инше споживаємо, те робимо, так виглядаємо, одягаємося, з тими живемо чи товаришуємо, маємо якісь дивні уподобання чи нахили… У Бога всього доволі. І се є «наше». Ми не змушені казати «так», коли щось не приймаємо, і вибачатися, коли не чуємо за собою вини. Самооцінка важніша, ніж оцінки збоку. Не конче, що ми праві й доброчесні, зате ми чесні із собою і світом.

Се перший крок до доброчесности, перша кляса великої школи життя.

«Як визначити, що людина справді нам близька?»

«Потрібність людей схожа на потрібність речей. Якщо протягом двох літ якась річ не дається нам до рук, то сміло мож позбуватися її. Якщо без якихось людей із нашого оточення легко обходимося більше місяця, то потреби в них не буде й поготів. Се ніякою мірою не нехтування людьми. Якщо ти зустрів справдешнього друга, то спроможися його вдержати, як би далеко ви одне від одного не знаходились. Але тут проситься заувага: як би сильно ти не любив людину, боячись її втратити, постарайся при тому не втратити себе.

Заувага друга. Жінці: знайди собі чоловіка, але зроби се так, ніби він знайшов тебе. Чоловікові: жінка буде тобі віддана і вірна, якщо твоя увага до неї завжди буде сталою.

Уважливість — старше слово, ніж кохання».

Життя наше — як біла сорочка. Яким шитвом ми її покриємо? Які нитки для сього спрядемо і як їх забарвимо? Мені найлюбіше, найшляхетніше вишиття — білим по білому.

Узори ясности і чистоти на полотні твого Путі.

Дивуються: «При вашому поважному віці серце так справно служить».

«Бо і я йому служу. Честую його, як незрадливого друга. І сам не зраджую. Очищаю його доброю водою. Напуваю спокоєм і молитвою. Упокорюю мирними помислами. Обновлюю нічним і полудневим сном. Підживлюю соками ягід, садовини, оріхів, насіння, підсилюю гойним зіллям. Не впускаю в нього марницю очікувань і руїну кривд, отруту заздрощів і цвіль гордині. Куди б мене не завіяла судьба, намагаюся поселитися чи бодай частіше бувати біля дубів — дерев «сердечних».

Серце справляє мені вірну службу, а я йому слуга.

«В чому сила слова?»

«В осмисленому доборі. Слова можуть будувати мости, а можуть спалювати їх».

Найбільша наша битва — битва за себе. Зайве чекати, що всі з нами будуть згоджуватися, схвалювати наші вчинки та рішення, вгадувати наші прагнення, любити й поважати нас… То чи не варт із подвійною снагою приймати самого себе, хвалити свої діла й плекати наміри, сміливо планувати, любити себе й шанувати?! Можна се назвати «самоцінністю», «зрілістю», «певністю в собі». Те, що дає нас спокій, скромність, простоту, втіху і мудрість серця. Тому важливо не порівнювати себе ні з ким, лише з собою — вчорашнім, нинішнім і завтрашнім. А порівнювати — означає бачити зміни, жадати змін.

І при сьому пам’ятати, що таку ж битву ведуть за себе й инші — не заважаймо їм.

«Що найбільше любите з неживої природи?»

«Немає неживої природи — вся жива! Правда, є безгомінна. Тут для мене першими є вода і каміння. Вода — се рух, живе джерельце всередині нас, що возз’єднує нас із великою рікою Буття. А камінь… Із каменів громадяться гори — світ Піднебесний.

Камінь — ще й вічна дорога, з якої ніхто не вертається таким, яким був раніше».

«Чи міняється людина?»

«Хто як. Хто в ущерб, а хто в додачу. Розумний стає розумнішим, дурний — дурнішим, люблячий — благословенним, терплячий — спасенним. Так само з лінивим, лихим та лукавим. Лайно, що висохне в кізяк і перестане смердіти, залишається лайном…»

«Ви все знаєте, все розумієте…»

«Все знають і все розуміють лише дурні. Тому в дурнів і щастя дурне. Люди так кажуть».

Ми — дозорці Часу

Ми — діти Часу. Якщо приймаємо і розуміємо се батьківство, то Час дає нам усе: лице, знаття, добра, ліки, розраду, тривалість, вічність. Пізнаваймо Час неквапно. Смакуймо Час.

Ми — дозорці Часу, боЧас має сенс у собі.

Коли я робив якусь помилку чи дурницю, китаєць Чан Бао приязно сміявся. Коли подібне ставалося з ним, то сміявся сам із себе. Либонь, то найбільша наука, яку я перейняв у нього. Ще він казав: «Лихо входить у ті двері, які йому відкриваєш». Направду: світ за вікном зчаста залежить від твого взору. Або від скла.

Чув я десь оповідку. Вранці за сніданком жона наспівує чоловікові: «Яка в нас нечупара-сусідка, повісила випрану білизну — пляма на плямі. Ганьба-сміх!» Чоловік глипнув у вікно — промовчав. Через день-другий ізнов: «Чей у неї руки з гузиці ростуть, що не годна верети виполокати, як треба. Чей сажа на них насіла?!» Чоловік далі мовчить. Новий день — стара нута: «Здри, вивісила сушитися полотно із зольниці. Сіре, як земля. Чи їй попелу шкода, чи хворосту, чи газда її чисто осліп?!» Чоловік німує. Якогось ранку жона аж скрикнула: «Овва, щось у хащі здохло! Наша сусідка навчилася прати — шаття біленьке, як у людей. Що