Читати книгу - "Сторожова застава"

— Такий гарний, люди казали, був той братик, — розповідала Росанка. — І не по літах дужий.

Та одного разу під Римовим з'явилася велика половецька орда. Половина її намагалася прорватися до селища перешийком між болотами, а інша тихцем переправилася через плавні й увірвалася в Римів, коли там були лише жінки, старі та діти. Мало хто з них тоді врятувався. З дідової сім'ї живим зостався лише молодший брат. Та й то важко було його назвати живим, бо по ньому пройшовся копитами не один половецький кінь.

— Що вже не робив дідо, аби вилікувати його, — вела Росанка далі. — І вилікував таки. Та краще б він цього не робив, бо люди аж жахалися, угледівши того брата. І не дивно — зламані кістки почали рости, куди їм заманеться...

Потім дідів брат кудись щез. А сам дід Овсій покинув свою дружинницьку службу і перебрався до Римова назавжди. Ходив і далі з князем у походи, проте щоразу повертався до батьківської хати. І як повернеться — одразу до болота. Кожен протічок знав. Із заплющеними очима міг вибратися звідти.

Отоді, мабуть, і спізнався дід Овсій з дідьком болотяним.

— А тепер дідо вже й Бровка до плавнів привчає, — зітхнула Росанка.

— Якого Бровка? — запитав Вітько. — Нашого?

— А ти й не помітив? Бровко лише годується біля нас. А ледь що — до діда біжить. І слухається лише його. Тільки ж ти, Мирку, про це нікому... — прошепотіла Росанка наостанок і подалася надвір, бо мати вже кілька разів кликала її.

Дід Овсій з'явився, коли гості закінчували вечеряти. Поруч з дідом височів Ілля Муровець.

— Може, сестро, і нас погодуєш? — запитав Муровець.

— Та вже ж погодую, коли прийшли, — відказала тітка Миланка. — Ще трохи залишилося.

Того «трохи» вистачило б на кількох Муровців. Зголоднілий велет лише відпирхувався.

— Балуєш ти нас, сестро... Е-е, а дідові чом кращі шматки підсовуєш?

— Бо є за що, — невизначено відказала тітка Миланка.

Половці

Вітька ще затемна розбудив Лидько. Хлопці навперегінки скотилися до ставу, затим гаткою піднялися до Городища.

Біля сторожової вежі їх зустрів кривобокий дідусь — той, що вчора завзято воював з будяками.

— Вас тільки за смертю посилати, — сердито пробурчав він. — Овсій місця собі не знаходить... Униз по східцях і праворуч...

— Знаю, — перебив старого Лидько.

Зненацька дід огрів його по шиї.

— Треба додавати «діду», — сердито нагадав він. — Ич, одноліток який знайшовся!

Лидько потер шию і слухняно повторив:

— Знаю, діду.

— Оце інша справа, — подобрішав дід. — Ну, хлоп'ята, даждь Боже вам щастя і намарне під стріли не лізьте!

Лаз від сторожової башти до болота був прокопаний ще з незапам'ятних часів. Сходинки були вузькі й вологі. В темряві звідусіль тхнуло трухлявим деревом та пліснявою. Попереду тихо плюскотіла вода. Трохи згодом унизу засіріло.

Вітько вийшов з лазу просто в очерети. Праворуч, на чистоводді, погойдувалося з десяток човнів-плоскодонок. На одному з них вже сидів Лидько і про щось тихо перемовлявся з дідом Овсієм.

Слідом за ними почали вигулькувати з лазу хлопці з молодшої дружини Поповича. І не лише вони — прибули отроки з Канівців, Лящівки, Кавраю, Мохнача.

Дід Овсій обвів усіх уважним поглядом, пробурмотів до себе щось нерозбірливе. Тоді підвівся, взявся за тичку й звелів:

— Що ж, попливли...

Пробиралися вузькими кривулястими протічками. В густому тумані не було видно навіть простягнутої руки. Звіддалік до них долинав приглушений багатоголосий гомін, кінське іржання, дзенькіт криці. Та коли протічок звертав убік, гомін одразу затихав. Замість нього виразно вчувалося вороняче каркання.

— Ич, на учту злетілися, — стиха буркнув дід Овсій. — І справді, не Римів у нас, а Воронівка, як ти, Мирку, кажеш.

Нарешті човен уперся у щось м'яке і пружинисте.

— Приїхали, — сказав дід Овсій і перший вибрався на сухе.

Як і раніше, в тумані нічого не можна було розгледіти. Та вже проглядало над головами чисте небо і сонце першими золотими стрілами де-не-де пробивалося крізь імлу. А зовсім поряд чувся вже не гомін, а безперервне і загрозливе гудіння — наче морський прибій, що от-от завергає важкими гранітними брилами...

Половці підійшли до Сули удосвіта. Через річку перебиралися швидко й безшумно — сподівалися захопити римівців зненацька. Але несподівано вгледіли перед собою русичів, що тісними шеренгами перекривали вузький перешийок між болотами.

Передні половці почали сповільнювати біг своїх коней. І все ж змушені були підступати до захисників Римова все ближче й ближче, бо зі спини на них натискали інші. Обійти русичів не було ніякої змоги. Щоправда, кілька десятків степовиків спробували пройти краєм болота, проте коні одразу ж по шию загрузли у баговинні. А потім з очеретів свиснули стріли — і кілька половців плюснули у рідку каламутну твань. Нападники поспішно відступили і приєдналися до своїх.

У центрі руського війська височів на своєму важковаговозі Ілля Муровець. Поруч з ним вишикувалося з півтораста закованих у кольчуги дружинників. По боках щільними лавами стояли римівці і ратники з довколишніх сіл.

Муровець обвів поглядом ратників і похитав головою — далеко не на кожному з них була кольчуга. Та й озброєнням вони поступалися перед дружинниками. У кого був ще батьківський меч, у кого — спис, а в кого — коса або навіть обсмалена довбня. І хоч знав Муровець, що й без кольчуг ніхто з них живим не поступиться ворогові — все одно серце у нього тривожно стислося.

— Багато хлопців загине, — півголосом проказав він. — Ой, багато. Щось би нам з тобою таке придумати, га, Олешку?

У Поповича палали очі. Йому нетерпеливилося зійтися у двобої з першим-ліпшим половцем.

— А що тут гадати, дядьку? — збуджено вигукнув він. — Берися за меча — і вперед!

— Вперед і дурень зможе, — відказав Муровець.— Та кажу, що багато хлопців загине. Тут, знаєш, придумати б щось.

Олешко поглянув на ратників раз, другий і теж замислився.

— Непогано було б тих половців захопити зненацька, — сказав він. — Але як?..

Тим часом половецькі лави розступилися і наперед вибрався приземкуватий, широкоплечий степовик. Чимось нагадував він гранітну брилу, що вросла в землю посеред Городища.

Половець