Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Так вони обходили із Сулейманом та його слугами будинки всіх беїв, де були українські невільники і полонені.

– Мушу визнати, шановний ефенді, що я помилявся: пана Стоцького в Очакові таки немає, – мовив Кульчицький, стоячи біля дому Сулеймана. Було вже по обіді, на небо почали насуватися хмари.

– Лише час даремно згаяли, – сердився Сулейман.

– Гадаю, шановний, що недаремно. Ти ж сам розумієш, що таку справу треба робити ретельно: ми не маємо права припускатися помилок, бо ціна їхня занадто велика.

Сулейман далі сопів, розгладжував бороду, однак мовчав. Лише тепер Юрій зауважив коштовні персні на його руці. Сам Сулейман був уже чоловіком поважного віку, хоча більше половини волосся і бороди лишалися ще чорними.

– Що ж, аго, дозволь на тому відкланятися: мушу повертатися до Коша, щоби там продовжити пошуки далі. Може, щось передати твоєму синові?

– Куди ж їдеш – глянь на небо.

Там і справді сунули чорні снігові хмари.

– Мушу відпливати. На вулиці – листопад, мороз може вдарити будь-якої миті і скувати Дніпро льодом: тоді вже точно до весни додому не доберуся.

– А ти залишайся зі мною, – раптом запропонував Сулейман, і та пропозиція дуже Кульчицькому не сподобалася. – А що, допоможеш мені в пошуках: я знайду того Стоцького, побачиш.

Кульчицький замислився:

– Твоя порада, шановний ефенді, і справді дуже цінна. Однак я маю чіткий наказ від свого господаря повернутися додому терміново, щоби очолити нові пошуки. Та й за Селімом твоїм треба припильнувати, бо запорожці – народ такий: мусульман не люблять.

– Шакали! – гаркнув крізь зуби Сулейман, однак Юрій цю образу проковтнув.

Вони ще раз попрощалися, і Кульчицький рушив на пристань, де його вже чекали козаки. Юрій спритно заскочив у «дуба» – і вони відчалили.

Козацькі «чайки» чекали трохи далі, заховавшись у густих прибережних очеретах, що густо росли у тому місці на березі лиману. Було їх десять – по три десятки козаків на кожній. Відпливши від Очакова в темряву, човен із Кульчицьким швидко загубився з турецьких очей і пішов просто в напрямку тих очеретів. І «чайки», і козаки на них уже були готові до виступу.

– Чого так довго? – запитав Сірко, розкурюючи свою люльку.

– Ледве відкараскався від того турка: хотів мене в Очакові лишити на цілу зиму, – відповів Кульчицький.

– Охорони на мурах багато?

– Кілька яничарів. Ніхто не сподівається нападу у таку негоду.

– Нам говориш про негоду? – буркнув Петро Воротило, що стояв поруч. – Доки ти там з турками теревені правив, ми тут ледь не задубіли за тих два дні.

– Нічого, зараз зігріємося, – посміхнувся Сірко. – На весла!

Він сказав це доволі тихо, однак його почули на всіх «чайках» і дружно опустили весла у воду.

– Раз, два…

Козацькі бойові човни швидко і тихо вийшли зі схованки, повернувши свої носи у бік очаківських стін.

Тут головне було зберігати тишу. Ніч і вітер зі снігом, що саме розгулялися над лиманом, стали козакам добрими союзниками. Тихо пройшовши свій шлях, козаки дружно висипали зі своїх «чайок» на очаківській пристані і непомітно побігли до брами. Найспритніші уже були там і лізли по драбинах на мур, аби знешкодити сторожу. Між ними – Кульчицький, Сірко, а також Залога, Воротило і ще кілька козаків.

– Отам, – показав Юрій Сіркові місце, де стояли вартові. Козаки саме перелізли на той бік муру, опинившись у місті. Вартові саме принишкли, намагаючись заховатися від пекучого вітру. Сірко напав блискавично, не залишаючи вартовим жодного шансу…

– Добре, – мовив, витираючи шаблю. – Тепер відчиняйте браму. Тільки тихо.

Із самого початку задум у Сірка був простий: заслати до Очакова шпигуна, скориставшись його вістями, напасти блискавично, а тоді, доки не зібралася велика турецька сила із замку, так само стрімко відступити. Запорожці були готові до цього і робили все злагоджено і швидко: недарма ж так довго тренувалися. Юрій біг попереду, показуючи дорогу.

– Он двір. Там невільники в сараї, а ще у двох льохах під хатою. Тільки обережно, там багато слуг, що можуть взяти зброю.

Козаки спритно розбили браму і влетіли на подвір’я. Минуло досить багато часу, доки звідти почувся лемент, котрий зараз же згас. Втім, Юрієві не було часу дослухатися: він вів козаків далі, а вони розпорошувалися по всіх подвір’ях беїв. Найпершим їхнім завданням було визволити невільників, а вже потім – здобич. Останнім влетіли до Сулеймана. Доки Кульчицький забіг у двір і допомагав звільнитися невільникам, у будинку зав’язався бій: господар зі слугами стали на захист свого майна зі зброєю в руках. Ех, дарма вони це затіяли…

Коли Юрій із козаками та визволеними невільниками уже покидали це подвір’я, він побачив на порозі дому Сулеймана: той лежав на спині, широко розкинувши руки. Був поранений: із грудей стирчав обрубок його власного ятагана. Кульчицький зупинився, став над ним. Турок саме хлипав, ловлячи ротом останні ковтки повітря. Юрієві стало трохи ніяково: ще недавно цей чоловік пригощав його кавою… На щастя, він довго не мучився: ще раз хлипнув і відійшов, подарувавши Кульчицькому на прощання ненависний погляд.

– Ти ж би добровільно своїх рабів не віддав, правда ж? – запитав Юрій уже мертвого Сулеймана. – От і маєш тепер.

Турки почали огризатися, коли запорожці уже відходили. Почулися постріли, перестрілка.

– Он, он він! – раптом крикнув Воротило.

В одному з дворів, де щойно «господарювали» запорожці, показався чоловік з мушкетом.

– Вважай!

Воротило тільки встиг смикнути Кульчицького за рукав, як тут же гримнув постріл.

– Собака!

Петро, тримаючись за груди, задкував. Кульчицький вистрелив у відповідь, але турок уже встиг сховатися. Воротило осів.

– Ти що, братику? – кинувся до нього Юрій.

– Поранений! – гукнув Залога, що теж був поруч. Вони підхопили Петра на руки і поволокли у бік «чайок». Решта запорожців також відступали, прикриваючи відхід визволених полоняників. Уже на пристані вони дружно сіли у свої бойові човни, перед тим пустивши туркам червоного півня: пристань, а з нею і кілька міських хат зайнялися ясним вогнем.

– Оце вам, вражі бусурмани, козацькі подарунки, – мовив Сірко і мовчки розкурив свою люльку від очаківської пожежі.

Його «чайка» відпливла останньою, а тоді ціла козацька флотилія посунула далі лиманом, щоби потім увійти у Дніпро. Там уже їм будуть не страшні ані турецькі кораблі, ні ядра, ані стріли.

Розділ XV. Запорозька Січ

Зима помаленьку минала, і в запорозькому степу дедалі більше