Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

бачив, як Лідія Мореллі заходила до приміщення. Зауважив її лише тепер. Що в дідька привело її саме сюди? Він не знав чоловіка, з яким вона сиділа, але знав, що звати його Джонсон і, мабуть, він дуже багатий. Лідія справді не гаяла часу, відколи вранці Клерфе повідомив їй, що ввечері не зможе з нею зустрітися. Тепер він нагадав собі також, чому Лідія його тут вистежила: торік він часто з нею бував у цьому закладі. Треба бути обережним зі своїми улюбленими ресторанами, подумав він роздратовано.

– Ти з нею знайомий?

– Як і з багатьма іншими, не більше й не менше.

Він бачив, що Лідія спостерігає за Ліліан і знає вже з точністю до ста франків, у що та вбрана, де купила і скільки це коштувало. Клерфе був переконаний, що вона оцінила навіть туфлі Ліліан, незважаючи на те, що не могла їх бачити. Щодо цього Лідія була ясновидицею. Він міг би уникнути цієї ситуації, якби про це подумав, але тепер, якщо вже так сталося, вирішив її використати. Адже найпростіші почуття – це і є найсильніші почуття. І одне з них – ревнощі. Ліліан почне ревнувати його – тим краще. Він і так уже докоряв собі, що був відсутній надто довго.

– Вона чудово одягнена, – сказала Ліліан.

Клерфе кивнув.

– Вона відома цим.

Тепер Клерфе очікував зауваги щодо Лідії. Вона мала сорок років, впродовж дня виглядала на тридцять, а ввечері на двадцять п’ять, якщо світло цьому сприяло. Світло в закладах, які відвідувала Лідія, завжди їй сприяло. Заувага на тему віку не прозвучала.

– Вона гарна, – сказала Ліліан. – Ти мав з нею роман?

– Ні, – відказав Клерфе.

– То була дурість з твого боку.

Він поглянув на неї заскочено.

– Чому?

– Вона дуже гарна. Звідки походить?

– Італійка.

– З Рима?

– Так, з Рима. Чому ти питаєш? Ревнуєш?

Ліліан поставила на стіл чарку з жовтим шартрезом.

– Бідолашний Клерфе, – сказала вона. – Я не ревнива. Я не маю на це часу.

Клерфе уважно подивився на неї. У вустах будь-якої іншої жінки така відповідь здалася б йому банальністю, але у вустах Ліліан це звучало не так, і Клерфе зрозумів це. Вона говорила щиро. Щосекунди він дедалі дужче шаленів, сам не знаючи чому.

– Говорімо про щось інше.

– Чому? Тому, що ти повернувся до Парижа з іншою жінкою?

– Абсурд! Звідки ця нісенітниця спала тобі на думку?

– Хіба це неправда?

Клерфе завагався на хвильку.

– Так, правда.

– Ти маєш дуже добрий смак.

Він мовчав, чекаючи наступного питання. Клерфе мав рішучість казати правду. Позавчора думав, що може тримати Ліліан на боці, а тепер, коли бачив обох водночас, хотів тільки її. Знав, що потрапив у власну пастку, і через те злився, але знав також, що ніщо не зможе тут щось змінити, а тим більше логіка. У цей момент Ліліан від нього вислизнула, та й то найнебезпечнішим чином, без боротьби. Щоб її повернути, він не мав іншого виходу, як зробити найважчу річ у боротьбі, що супроводжується зазвичай тільки перед дзеркалом: зізнатися, при тому не програючи.

– Я не хотів у тебе закохуватися, Ліліан.

Вона усміхнулася.

– Це ще не засіб на закоханість. Так поводяться тільки школярі.

– У коханні ніхто не дорослий.

– Кохання… – промовила Ліліан. – Яке це містке слово! І скільки всього в ньому криється! – Зиркнула на Лідію Мореллі. – Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо?

– Куди?

– Я хочу повернутися до свого готелю.

Клерфе нічого не відповів і заплатив. Кінець, подумав він.

Вони вийшли центральним входом повз столик Лідії, яка вдала, що не бачить їх. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на «Джузеппе».

– Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.

– Ні. Ходімо ще до Пале-Рояля. Сад ще відкритий? – поцікавився він у паркувальника.

– Арки, пане.

– Я знаю цей сад, – сказала Ліліан. – Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?

– Дай спокій! Ходімо.

Вони пройшли в арки палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.

– Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.

– Що ти мав би мені пояснити?

– Ти вважаєш, що нічого?

– Справді нічого, – сказала Ліліан.

– Я кохаю тебе.

– Бо я не роблю тобі сцен?

– Ні, – сказав Клерфе. – То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.

– Я не роблю тобі жодної сцени, – відказала Ліліан і защепила міцніше на шиї вузький хутряний комір жакета. – Я ледве чи знаю, як до цього братися.

Ліліан стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Вона здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.

– Я кохаю тебе, – повторив Клерфе, узяв її за плечі й поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима й відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.

Втративши терпіння, він струснув нею.

– Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь, як кам’яна статуя.

Вона випросталася, і він пустив її.

– Навіщо тебе проганяти? – запитала Ліліан.

– Ти хочеш, щоб я залишився?

– Хотіти щось – це сьогодні таке важке слово, наче з литого заліза. І що з цим робити? Чавун так легко тріскає. Ти відчуваєш вітер? Чого він хоче?

Клерфе поглянув на неї.

– Я думаю, що все, що ти кажеш, це серйозно, – вражено сказав він згодом.

Вона усміхнулася.

– Чом би й ні? Я казала тобі, що все набагато простіше, ніж ти вважаєш.

Він помовчав, не знаючи, що має тепер зробити.

– Добре, – мовив нарешті, – я завезу тебе до готелю.

Вона йшла спокійно поруч. «Що зі мною робиться? – думав він. – Я розгублений і злий на неї та на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, – це я сам».

Вони зупинилися біля авта. У цей момент у дверях ресторану з’явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того, вона зі своїм товаришем мусили почекати, поки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з’ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча. Клерфе думав, що треба спробувати