Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

— Ти не зби-збираєшся її діставати? — запитав Джордж, трясучись від сміху.

Через сміх я навіть не міг йому нічого відповісти. Але якось між нападами реготу мені нарешті вдалося витиснути із себе:

— Це не моя сорочка — це твоя!

Ніколи раніше мені не доводилось бачити, як обличчя людини з веселого так швидко стає серйозним.

— Що-о? — закричав він, зіскакуючи з місця. — Безголовий роззява! Ти що, не можеш бути обережнішим? Якого дідька ти не пішов одягатися на берег? Тобі взагалі не можна бути в човні! Подай мені багор.

Я намагався пояснити йому, як це все смішно, але не зміг. Інколи Джордж буває аж ніяк не схильний до жартів.

Гарріс запропонував приготувати на сніданок яєчню-бовтанку. Сказав, що сам її підсмажить. На його думку, в нього це дуже добре виходить. Він завжди смажив її на пікніках та під час прогулянок на яхті. Він був просто уславленим майстром яєчні-бовтанки. Як ми дізналися з його слів, хто хоч раз скуштував Гаррісової яєчні-бовтанки, на жодну іншу їжу після того й дивитися не хотів. А якщо вона їм не діставалась, вони просто знемагали і помирали.

Від цих розмов у нас покотилася слина. Ми дістали спиртівку, дали йому пательню й ті яйця, що ще не розбилися і не залили всього в кошику, аби він взявся до роботи.

Коли Гарріс почав розбивати яйця, у нього виникли певні труднощі. Хоча найскладнішим для нього було не розбити яйце, а вцілити вже розбитим яйцем у пательню, не давши йому витекти на штани чи на руки. Зрештою йому все ж таки вдалося доправити до неї з півдюжини яєць, і, присівши навпочіпки біля спиртівки, він почав колотити їх виделкою.

Як ми з Джорджем могли судити, це була досить виснажлива праця. Щойно Гарріс наближався до пательні, він одразу обпікався. Він усе кидав і починав пританцьовувати довкола спиртівки, трясучи рукою і проклинаючи пательню. Щоразу, коли ми з Джорджем поглядали на нього, він неодмінно виконував цей номер. Спочатку ми навіть подумали, що це було невід’ємною частиною кулінарної процедури.

Ми не знали, що таке яєчня-бовтанка, і думали, що це якась страва червоношкірих індіанців чи аборигенів із Сендвічевих островів, і приготування її неодмінно має супроводжуватись танцями та заклинаннями.

Монморансі захотілось устромити в пательню носа, але киплячий смалець бризнув і обпік його. Тієї ж миті він також заходився пританцьовувати і причитати. Спостерігати за таким цікавим і захопливим дійством мені ще не доводилось. Ми з Джорджем навіть пожалкували, коли воно скінчилося.

Результат виявився не зовсім таким, як очікував Гарріс. Дуже мало з того, що ми побачили, нагадувало продукт кулінарії. У пательню потрапило шість яєць, а вийшла чайна ложка якогось пригорілого неапетитного місива.

Гарріс сказав, що в усьому винна пательня, і якщо б у нас був котел для приготування риби та газова плита, було б значно краще. Тож ми вирішили не готувати більше яєчні-бовтанки, доки не матимемо на господарстві всього вищевказаного.

Коли ми закінчили снідати, сонце вже добре пригрівало. Вітер ущух, й кращого ранку годі було й чекати. Усе довкола мало чим нагадувало нам, що ми у дев’ятнадцятому сторіччі. Споглядаючи річку в світлі ранкового сонця, можна було навіть подумати, що століття, які відділяли нас від незабутнього червневого ранку 1215 року, відійшли вбік, і ми, нащадки англійських йоменів[15] в одязі із домотканого полотна і з кинджалом за поясом, очікуємо побачити, як пишеться та надзвичайно важлива сторінка історії, що її значення через чотириста з лишком років доніс до простих людей Олівер Кромвель, який так глибоко її вивчив.

Гарний літній ранок — сонячний, теплий і спокійний. Але в повітрі витає дух якогось неспокою, що посилюється.

Король Іоанн[16] перебуває у Данкрофт-Холлі. Напередодні невеличке містечко Стейнс було сповнене брязкотом зброї, лунким цокотом кінських копит по бруківці, вигуками командирів, страшними прокльонами та брутальними жартами бородатих лучників, алебардистів, списників і озброєних дротиками іноземних воїнів, які розмовляли незрозумілою мовою.

Прибувають загони лицарів та зброєносців. Їхні яскраві накидки притрушені порохом далеких доріг. Увесь вечір двері помешкань сторопілих містян тільки те й робили, що відчинялися, аби впустити нахабну юрбу солдатів, нагодувати їх і поселити, причому зробити це якнайкраще, інакше непереливки буде тому дому і всім його пожильцям, бо у ті бурхливі часи меч був усьому суддя і присяжні, обвинувач і кат, і за те, що він бере, він платить тим, що залишає живими тих, у кого взяв, якщо на те його ласка.

Довкола вогнища посеред ринкової площі збирається щоразу більше війська баронів. Увесь вечір до глибокої ночі вони їдять і пиячать, а потім горланять п’яних пісень, грають в кості та лаються. Від полум’я химерні тіні падають на звалену в купу зброю та їхні незграбні постаті. Сповнені цікавості міські дітлахи підкрадаються якомога ближче, щоб подивитися на них. Міцні сільські дівчата, сміючись, підсідають до них, аби пожартувати та посміятися з відважними вояками, що такі несхожі на сільських парубків, яких вони щойно залишили, і ті стоять осторонь із розгубленими посмішками на широких обличчях. У навколишніх полях тьмяно мерехтять вогні віддалених таборів, де зібралися прихильники якого-небудь феодала, а десь там, наче безпритульні вовки, причаїлися французькі найманці підступного Іоанна.

І так, з вартовим на кожній темній вуличці, з мерехтінням сигнальних вогнів на кожному довколишньому пагорбі, минула ніч, і над прекрасною долиною старої Темзи настав ранок того великого дня. Дня, який так багато змінив у долях ще ненароджених поколінь.

Щойно почало сіріти, з нижнього із двох островів, трішки вище від того місця, де ми зараз стоїмо, вже було чути гамір і голоси робітників. Увечері сюди доправили величезне шатро, і тепер його встановлювали. Теслі облаштовували ряди лав, а з Лондона прибули підмайстри з різнобарвними сувоями шерсті та шовку та гаптованим золотом і сріблом вбранням.

Ось, дивіться! Дорогою, що звивається вздовж берега, сміючись і розмовляючи глибоким гортанним басом, від Стейнса до нас спускаються з десяток міцних алебардистів. Це — люди баронів. Вони зупиняються на протилежному березі десь сотнею ярдів вище від нас і, обіпершись на свою зброю, чекають.

Щогодини дорогою підходять усе нові групи й загони озброєних людей. Їхні шоломи й лати довгими рядами виблискують під вранішнім сонцем, аж поки вся дорога, скільки сягає око, не стане вщерть заповненою блискучим металом і гарцюючими кіньми. Вершники