Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Пітер зачинив дверцята, і кондиціонер швидко відновив у салоні нейтральне повітряне середовище. Він відкинувся на спинку свого сидіння й здригнувся, коли спіймана одягом струминка теплого оазяного повітря ковзнула між його лопатками й вилетіла через комір.

— Мушу сказати, ви виявили повагу, побудувавши посадкову базу так далеко від поселення, — зауважив Пітер. — Проектувальники лондонських аеропортів ніколи не зважали на місцевих мешканців.

Ґрейнджер відкрутила пляшку з водою, чимало ковтнула, закашлялась. По її підборіддю побіг струмочок, і вона стерла його зібганою в руці хусткою.

— Власне кажучи... — Жінка прокашлялася. — Власне кажучи, коли ми тільки-но будували базу... е-е... місцеві мешканці жили лише за дві милі звідти. Вони переселилися. Забрали з собою все. Геть усе. Коли вони пішли, декілька наших хлопців подалися оглянути старе поселення. Ну, там, подивитися, може, що зосталося після них. Але в поселенні було порожнісінько. Лише голі стіни будинку. Ані грибочка на землі. — Ґрейнджер глянула на один із приладів на панелі. — Мабуть, вони всю вічність ішли ці п’ятдесят миль.

— Схоже, вони справді не люблять, коли в їхнє життя втручаються, а може...

Пітер завагався, намагаючись придумати, як ввічливо запитати, чи АМІК, бува, не зробив чогось страшенно образливого. Але перш ніж він устиг сформулювати питання, жінка вже відповіла на нього.

— Це сталося як сніг на голову. Вони просто повідомили, що забираються геть. Ми запитали, чи не робимо чогось неправильно. Чи, бува, немає якоїсь проблеми, яку ми могли б залагодити, щоб вони передумали. Вони ж відповіли, що ні, жодних проблем.

Ґрейнджер натиснула на газ, і вони рушили знову.

— Коли ви кажете «ми», — запитав Пітер, — ви маєте на увазі, що...

— Ні, особисто я не брала участі в цих перемовинах.

— Ви знаєте їхню мову?

— Ні.

— Жодного слова?

— Жодного слова.

— Гм... то як добре вони розмовляють англійською? Я, власне, намагався дізнатися це ще до того, як прилетів сюди, але ніхто не відповів мені прямо.

— А прямої відповіді й немає. Дехто з них... мабуть, більшість із них не... — Ґрейнджер змовкла й закусила губу. — Слухайте-но: те, що я скажу, може не припасти вам до вподоби. Я б не хотіла, щоб так сталося. Річ у тому, що ми не знаємо, скільки їх є. Частково тому, що вони не показуються на очі, почасти, що не спроможні розрізнити їх... Не хочу нікого образити, але ми просто не можемо. Тих, із ким ми ведемо справи, обмаль. Може, з десятеро. А можливо, це ті самі п’ять-шість осіб у різному одязі. Ми просто не можемо сказати точно. Вони трохи говорять англійською. Достатньо для спілкування.

— А хто їх навчив?

— Не знаю, мені здається, вони просто нахапалися слів. — Ґрейнджер глянула у дзеркало заднього огляду так, наче там проносилися машини одна за одною, а Пітер своїми розмовами відволікав її від кермування. — Вам відповів би Тартальйоне. Якби був зараз із нами.

— Хто?

— Тартальйоне, він був лінгвістом. Прилетів сюди вивчати їхню мову. Мав намір укласти словник і таке інше. Але він... гм... зник.

Пітер порозмірковував над цим кілька секунд.

— Он як, — мовив він. — А з вас інформація виходить-таки невеличкими шматочками, еге ж? Треба тільки зачекати...

Грейнджер, знову роздратувавшись, зітхнула.

— Я ж уже розповідала вам більшість із цього всього під час нашої першої зустрічі, коли вела вас від корабля.

Для Пітера це була новина. Він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, як вони йшли разом тоді, першого дня. Усі слова наче випарувалися. У пам’яті лишився тільки невиразний спогад, як жінка йде поруч.

— Пробачте мені. Я був дуже втомлений.

— Вам пробачено.

Вони їхали далі. Кілька сотень метрів попереду й трохи збоку виднівся ще один самотній вир дощу, що йшов перевертом по землі.

— Можна ми проїдемо крізь це? — попросив Пітер.

— Чому б ні.

Ґрейнджер трохи збочила, і вони розітнули веремію блискучих крапель дощу, які миттєво оточили їх, закружлявши довкола, наче різдвяні вогники.

— Як психоделічне марево, чи не так? — зауважила незворушно Ґрейнджер, умикаючи склоочисники.

— Гарно, — відказав Пітер.

Минуло ще кілька хвилин, і невиразні форми на обрії набули безпомилкових обрисів будівель. Нічого вигадливого чи незвичайного. Квадратові будинки, схожі на багатоповерхівки у Британії, — дешеве практичне житло. Не дуже схоже на діамантові шпилі фантастичного міста.

— Як вони називають себе? — запитав Пітер.

— Не маю жодної гадки, — відказала Ґрейнджер. — Либонь, якось так, що нам і не вимовити.

— А хто назвав це місце Оазою?

— Дівчинка з Оскалузи, штат Айова.

— Жартуєте?

Ґрейнджер кинула на нього збентежений погляд.

— Хіба ви не читали про це? Це ж чи не єдина річ, яку пересічна людина знає. Про цю дівчинку писали в газетах, її показували в телевізорі...

— Я не читаю газет, і в мене немає телевізора.

Тепер настала її черга перепитувати:

— Жартуєте?

Пітер усміхнувся.

— Ні, я не жартую. Одного дня я отримав повідомлення від Господа, в якому було зазначено: «Позбудься телевізора, Пітере, це величезне марнування часу». Тож я так і зробив.

Ґрейнджер похитала головою.

— Я не знаю, як вас розуміти.

— Дослівно, — сказав він. — Завжди дослівно. Та дарма, повернімося до дівчинки з... е-е...

— Оскалузи. Вона здобула перемогу в конкурсі «Назва для Нового Світу». Я така здивована, що ви не чули про це! Приходили сотні тисяч пропозицій, більшість із них неймовірно невдалі. Це було таке собі свято для телепнів. Там, де я працювала, аміківці збирали для себе найгірші назви. Щотижня у нас з’являвся новий фаворит. Урешті-решт ми самі провели між ними конкурс на назву для комори прибиральників. «Нуво Оппортунус» — чудовий був варіант. Ще «Сіон II», «Атланто». «Арнольд» — оце клас, думала я. «Сплендорамус». Гм... «Айнштайнія». Решту забула. О, так, ще одне: «Перепочинок мандрівника». І «Щойновідкритапланета». «Шийка матки». «Гендрікс». «Елвіс». Назви все надходили й надходили.

— А дівчинка?

— Гадаю, їй просто пощастило. «Оазу» запропонували, мабуть, ще сотні інших людей. Вона виграла п’ятдесят тисяч доларів. Гроші стали у пригоді її родині, бо мати саме втратила роботу, а в батька виявили якусь рідкісну хворобу.

— І який кінець у цієї історії?

— Такий, якого і слід було очікувати. Тато помер. Мама потеревенила про це все на телебаченні й