Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

Аня закашлялася. Чомусь було важко дихати, ніби ле­гені відмовляли. Вона прислухалась до себе: сьогодні це були геть інші відчуття. В неї вперше нічого не боліло без жодних пігулок.

— То це сьогодні? — прошепотіла жінка в небо. — Цей день — сьогодні?

Вона дістала з шафки білу блузку, яку не одягала жод­ного разу відтоді, як приїхала в Туманівку, й поклала на підвіконня. Дихати ставало важко. Шкода, що сьогодні вона вже не дійде до моря, зате зможе надивитися досхочу на нього з вікна. Жінка подалася трохи вперед і ледь не впала. Ліза! Аня згадала про дівчину, з якою встигла подружитися на березі моря. Боже, подаруй їй кращу долю! Жінка підняла краєчок матраца і витягла тугий конверт, набитий листами. Вона потримала його в руках, гладячи папір кінчиками пальців, і рішуче потягнулася за ручкою. Вона написала коротку записку і вклала в середину, а на конверті написала: «Для Лізи». Конверт ліг на блузку, раптом стало легше дихати.

— Дитинко, мені було важко розповідати власну історію. Але якщо ти прочитаєш її, можливо, це вбереже тебе від необдуманих вчинків. Хай це вбереже тебе. Не будь такою, як я, — плечі жінки затремтіли. Вона тихо заплакала, зігнувшись майже до колін.

Він не прийшов. Єдиний, кому вона вірила, той, заради кого вона була готова віддати власне життя, — не прийшов. Їй ще ніколи не було так боляче. Вона ридала, а коли сльози закінчилися, вила, кричала і шипіла від безсилля. Аня сама випила цілу пляшку сухого червоного вина, що прихопила для їхнього останнього свята в цьому житті. І потім… Потім — зробила крок уперед. Це був найгірший день у її житті… Хоча ні — гірше було потім.

Вона дивом вижила після падіння. Однак це не можна було назвати життям — радше існуванням. Від травм хребта в неї повністю відмовила нижня частина тіла: вона більше не могла ані ходити, ані стояти. Зате з’явився вірний супутник до кінця життя — її сталевий кінь. Після лікарні вона вмовила батьків відправити її в інше місто, не залишивши жодних контактів. Вона більше ніколи не хотіла бачити того, хто так нагло її зрадив. Зрадив самого себе! В новому місті все було по-іншому. Про роботу в посольстві можна було забути. Зате вона почала працювати репетитором японської по скайпу. Безперебійний інтернет і жодного контакту з зовнішнім світом — ідеальне існування. Вона сховалася у своїй маленькій мушлі від усіх. Телефонувала батькам раз на місяць і не заводила жодних тісних знайомств — щоб потім не було боляче. Коли вона отямилась? У сорок із гаком. Напередодні сорокап’ятиліття у неї почалися дивні болі. Діагноз став більшим шоком для лікарів, ніж для неї. Рак. Невиліковна стадія і кілька місяців на існування. Аня спокійно завершила усі уроки, наче нічого не сталося, і купила собі місце у Туманівці. Кілька місяців вартували того, щоб провести їх біля моря. Море було не проти. Принаймні так здавалося з вікна і з берега.

— Зажди, не поспішай. Ти все встигнеш. Ще не час, не час, — Аня вмовляла ослабле тіло, продовжуючи жадібно роздивлятись краєвид. Блакитне небо без жодної хмаринки, глибока синява далекого моря, густа й пишна зелень, яка ще не почала вигорати, і дорога, що відмежовувала її від всієї цієї розкоші. А на дорозі — чоловік. У білій сорочці і чорних штанях, таких недоречних у літньому містечку. Він ішов розслабленим кроком, і Аня відчувала, як серце, що збиралося вповільнити свій хід, починає битися все швидше і швидше, з кожним кроком наближаючи до неї того, хто спершу подарував їй життя, а потім його знищив. Роки не забрали його вроди: той самий гордий профіль, чорне густе волосся, широкі плечі, легка усмішка на губах. От тільки такий худющий… Невже це він? Аня схопилася за груди. Не може бути… Цього не може бути! Серце калатало, як навіжене, жінка відкрила рота, щоб гукнути чоловіка, але з горла вихопився лише здавлений крик. Вона з останніх сил потягнулася до візка. Треба лише пересісти на нього, доїхати до дверей, а там її довезуть. Тільки б встигнути, тільки б встигнути. Візок хитнувся і від’їхав, а жінка з криком упала на підлогу. Дихати знову стало важко, перед очима з’явилися нав’язливі мушки. Аня насилу обперлася на лікті й пересунулася на крок уперед. Віддихалась і пересунулася ще.

— Боже, прошу тебе, дай мені це зробити! Тільки це і більше нічого!

До візка залишалося ще півкроку. Ось її рука опинилася на підставці для ніг. Підсунути безвільні кінцівки і віддихатися. У грудях пекло вогнем. Аня важко дихала. Підтягнутися — і все. Вона зможе, зможе! Жінка замружилася і наче наяву побачила його.

Шістнадцятирічний хлопчисько із зеленими очима, як у кота. Він усміхався і щось казав.

— Голосніше, я не чую! — тихо попросила Аня.

Він розсміявся і повторив. Його погляд огортав ніжним теплом, як і під час першої зустрічі.

— Я не чую тебе! Не чую!.. — В очах потемніло.

Розділ XIV. Буря

Ліза стояла на краю Тридиву й дивилася на море. Мирний басейн із прозорою блакитною водою перетворився на бурхливий океан. Хвилі накочувалися одна за одною. Внизу весь берег був у білосніжній піні. Хвилі мовчки, по черзі підходили ближче й вибухали на мілині. Пляж практично затопило. Море пробиралося під черева старих катерів, намагаючись підкинути їх у повітря, але в безсиллі розсипалося бризками на березі.

З привітного капітана, що солодко щебетав компліменти й дозволяв приміряти кашкета чи покермувати, море перетворилося на жорстокого морського розбійника з черепом і кістками на чорному прапорі. І воно точно знало, кого і як брати на абордаж, а щодо полонених вказівок цього разу не було. Хоча ні, прапор був червоний: небезпека, не підходь.

Ліза відійшла від краю скелі й присіла навпочіпки. Пальці відкрили блискавку рюкзака й висипали вміст на землю. Цукерки, шоколад, пастила та чипси: все в яскравих обгортках, шарудливе та святкове. Зрештою, це її день народження. Нехай цього разу не буде торта, не буде свічок, зате вона власноруч здійснить своє заповітне бажання — бути щасливою. Та й своє привітання вона вже отримала — від продавчині, коли купувала всю цю купу солодощів. Жінка на касі підморгнула й запитала:

— Що, у когось сьогодні свято із самого ранку?

— Так, у мене день народження.— Брехати не було ­сенсу. Сьогодні все — востаннє. Нащо створювати погані спогади?

— Вітаю! — усміхнулася касирка. Вона була дуже мила, хоч і з мішками під очима й трохи втомленим поглядом. — Нехай сьогоднішнє свято стане незабутнім!

— Дякую! — Ліза кивнула, а сама розсміялася про себе — як тонко ця жінка все відчула.

Дівчина розгорнула першу цукерку й укинула її до рота. Насичений шоколадний смак давав змогу заплющити очі. Цукерки завжди допомагали. Ліза знизала плечима — вона не завжди була жирна й винна в цьому сама. Але це було єдиним способом не збожеволіти, не захлинутися слізьми і ненавистю. Це було важливіше за зовнішність, набагато важливіше.

Здається, з них