Читати книгу - "Лютеція"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Черга посувалася дуже поволі, і хтозна, коли б нас пустили в тюрму, якби відкілясь не випірнув дядько Ізьо, про якого я розповім іншим разом, і щось шепнув бабусі. Вона потягнула мене за собою. Нас пустили поза чергою. Завели до кімнати, де були стіл і дві лави, і сказали чекати. Бабуся розклала на столі наші гостинці. Я тримав у руках малюнка. А тоді привели тата. Він схуд і змарнів, я кинувся до нього й обняв за ноги, а тато гладив мене по голові, щось говорив пестливе, і голос його був жалібний. Вартовий відвернувся до заґратованого вікна й закурив. Тато пахнув не так, як удома. Тато мій завше пахнув ліками, і руки його пахли ліками. А зараз вчувався запах цвілі, старих шмат, запах мокрого каміння. Хтось може сказати, що каміння не пахне, але я знаю, як воно пахне. На Кременеччині кам’яні брили були білими, і я з них виколупував маленькі мушельки, ті брили пахли морем, хоч я його ще й не бачив, але вже знав на дух. А каміння в Станіславові пахло землею.
Тато пригорнув мене й розцілував, і я був мокрий від його й моїх сліз. Долоні його були шершаві, не такі, як удома, бо вдома вони були гладенькі й пухкі, і я любив, коли спав біля нього, триматися за його долоню або класти на неї свою щоку. Потім вартовий переглянув усе, що бабця принесла, а вона йому щось тицьнула в руку, і він знову відійшов до вікна. Тато їв спочатку шницлі з огірками й хлібом так, як він то робив удома, коли з його вуст видобувалося «мпа-мпа-мпа», бо він не цьмакав, а мпакав. А ми з бабусею дивилися на нього й оповідали хатні новини. Я показував малюнок, і тато хвалив. Потім він з’їв трохи пляцка й запропонував мені, але я, зціпивши зуби, навідріз відмовився. Решту їжі він поскладав назад у пуделко, щоб забрати з собою. Там у них, у тюрмі, так заведено, що всі діляться, чим Бог послав.
«То не Бозя послала, а ми з бабусею», — сказав я. «Цить, — сказала бабуся, — то так лише кажуть, що Бозя, бо усе від Бозі». — «І тюрма від Бозі?» — запитав я. Бабуся поклала пальця мені на вуста, і я замовк. Тато дав мені кольорову туфельку, таку, як Попелюшка носила. Він сказав, що її виліпили з хліба і розфарбували. І то йому подарували, а він мені. Я бавився туфелькою, а бабуся з татом про щось шептатися.
А потім вартовий сказав, що нам пора прощатися, і я знову обняв татові ноги й не хотів їх відпускати, тільки хлипав: «Татусю, татусю...», а він гладив мене по голові, і коли я підняв голову, то татова сльозинка впала мені на обличчя. Бабуся взяла мене за руку й потягнула за собою, а я другою рукою тримав тата за штанку й ревів. І на подвір’ї тюрми я не перестав ревіти, і за брамою, і вся черга дивилася на мене, як я реву.
Розділ сьомий
1950-ті. Станіславів
1
Ізьо — добрий ангел мого тата, хоча в нього білих крил нема. Важко сказати, коли він з’явився в нашій хаті, бо відколи я можу себе пригадати, він уже там був — високий, худий, з довгим худим обличчям і орлиним носом, але не таким, як у мого тата, м’ясистим,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.