Читати книгу - "Троща"

знищення юди. Для цього, як ми вважали, було достатньо, окрім Міська, п’ятьох людей. Сулима сказав, що він виділить зі своєї боївки трьох найкращих хлопців, а ще двоє — то, певна річ, я і Сірко. Кому ж, як не нам, прикривати одчаяку Міська, який готовий був здійснити атентат[43] навіть самотужки.

Тепер Місько мав сказати Стодолі, що Буревій буде в новій криївці на хуторі Подорожчина увечері такого-то дня. Нехай Стодоля дає вишняк і кайдани, які Місько надійно заховає на подвір’ї Рогальського, в оборогу чи ще десь. Відтак вони зустрінуться затемна на умовленому місці, і там Місько скаже Стодолі, чи вже Буревій спить у заліззі, чи треба ще почекати.

Та якщо все складеться найкращим чином, до того не дійде. У цей час у кущах біля господарства Рогальського лежатимемо ми вдвох із Сірком і будемо пантрувати, коли Місько вийде назустріч Стодолі. Він скаже йому щось приємне, мовляв, Буревій уже в кайданах, а підійшовши ближче, вистрілить у юду з пістолета. Відтак Місько відбіжить убік, ми з Сірком врепіжимо з автоматів по сторожах, які прийдуть хвостом за Стодолею.

Ще троє бойовиків страхуватимуть нас по два боки. Один чатуватиме ліворуч від господарства Рогальського на той випадок, якщо Стодоля відразу не впаде і кинеться тікати до ближніх хат хутора; двоє заляжуть з кулеметом праворуч і переймуть втікача, якщо той побіжить у поле.

Так чи так, а стріляти першими випадало нам із Сірком. Після Міська, звичайно. До того ж Броз доручив нам одну неприємну штуку — відрізати голову зрадника і принести її на впізнання до Броза. Обезголовлений труп, якщо вдасться, десь заховати, щоб його ніхто не знайшов.

На цьому завданні Броз наголосив у присутності Змія, і я побачив, як засвітилися його риб’ячі очі. Так, мабуть, блищали очі кита, коли він, нарешті, виригнув зі свого черева розкаяного Йону.

Ми ще раз устійнили план атентату, і віднині я мав тримати зв’язок із Сулимою — вчасно повідомити йому число та годину зустрічі Міська зі Стодолею на хуторі Подорожчина.

Коли вже розходилися, Броз відвів мене вбік. Ворухнулася думка, що зараз він запитає, чого я заглядав у чужі вікна на хуторі Дворище. Але Броз сказав:

— Нам катастрофічно бракує слідчих. Лише по справі Стодолі треба допитати кільканадцять людей.

— Свідків?

Він усміхнувся своєю дівочою родимкою.

— Слідство покаже, хто свідок, а хто підсудний.

— І що?

— Ніхто тебе не примусить робити те, чого ти не хочеш. Цінний людський матеріал нам потрібен на всіх ділянках. Але це прохання не лише моє, а й провідника Буревія.

Цінний людський матеріал. Так казали в Організації без найменшого скепсису чи погорди. Це була похвала. Десь насподі свідомості скинувся здогад, кого я муситиму допитати. Але я його відігнав, той здогад. І сказав Брозові, що спершу завершимо атентат, а далі воно покаже.

— Гляди лишень, — застеріг він. — Абись не схибив.

— То треба побажати Міськові.

— І тобі теж, — сказав Броз.

5

За два дні до атентату Місько зустрівся зі Стодолею на мертвому пункті біля Багатківського лісу, і вони пішли на хутір Веселий, що, як і Юзефівка, належав до Микулинецького району. Через назву хутора Місько подумав, що там буде весело. Назирці за ними плелося в сутінках три живі тіні.

Дорогою Стодоля знов вихвалявся, як його шанують більшовики: вони не сунуть носа на Стрипу і, завваж собі, Міську, навіть зустрічі призначають в сусідньому районі.

— Правильно, — сказав Місько. — Бо якби хоч одна військова машина заїхала в наші села, то Буревій не прийшов би на Подорожчину.

Цими словами хитрий Місько хотів застерегти Стодолю, щоб той не здумав післязавтра пертися на хутір з більшовиками. Мовляв, якщо потягнеш за собою гебістську зграю, то бачитимеш Буревія, як свої два вуха.

— Видиш, Міську, у нас тут свій терен, — сказав Стодоля. — Ніхто нікого не чіпає.

— Самі собі пани, — підіграв йому чимраз хитріший та обачніший Місько.

— І Буревія ніхто б не чіпав, але сам винен.

Стодоля сказав, що він хоче тільки одного. Подивитися Буревію в очі й запитати, за що ти, хаме, затявся мене застрілити, га? Що я тобі лихого зробив, окрім того, що спеціально для тебе налагодив такий пункт зв’язку, де чужа муха не пролетіла? Зачепило, що іноді вип’ю чарку? Та ж я розуму не пропивав! А ти, дзяде, раз потяг вишняку і де опинився, га? В моїх руках.

— Ти впевнений, що він прийде сам? — спитав Стодоля.

— Так. Нині одинцем безпечніше, ніж з охороною.

— То правда. — Стодоля озирнувся на трьох шміраків, що тінями коливалися в сутінках. — Одинцем завжди вільніше чуєшся.

Він притишив голос:

— Думаєш, я їх боюся? То три мішки з половою. Захтів би втекти — вони б мене не догнали. Може, спробуємо?

— Не треба, — відмовився хитрий Місько. — Вони нам не заважають.

— Зараз ні. А як піде щось не по-нашому, то ми їм покажемо п’яти.

На хуторі Веселому біля хати, де їх чекали, так само стояла щільна варта. Вікна зсередини були завішені від своїх, бо хто тут ще міг ходити серед такого скупчення більшовиків.

Місько здивувався, що цього разу їх наджидало лише двоє старшин — підполковник Хорсун та лейтенант Свердлов. У гебістів теж були таємниці, які не всім начальникам дозволено знати.

Знову більше говорив Свердлов. Він знав мову, і від того була довірливіша гутірка. Тому підполковник віддав ініціативу лейтенантові.

— Ви на всі сто впевнені, що Буревій прийде? — спитав Свердлов.

— Ні, — відповів Місько. — На дев’яносто дев’ять. Ніде немає певності на всі сто.

— На що ви скидаєте одну соту?

— На те, що Буревій в останній момент щось запідозрить і не захоче йти до криївки.

— Що його може насторожити?

— Близька присутність людей чи навіть однієї підозрілої особи. Я вже не кажу про будь-яке переміщення більшовиків чи їхніх машин. Хутір Подорожчина — дуже тиха місцина.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі те, — сказав Місько, — що там усього чотири хати. Тобто чотири господарства. І собаки добре знають усіх мешканців хутора, мають їх за своїх. Вони ніколи не гавкають.

— Як це — ніколи? — не зрозумів Свердлов. — Собака гавкає від голоду і просто так дзяволить, бо це ж собака.

— Саме так, — сказав Місько. — Дзяволить чи подає голос. Тоді собака стоїть на рівних ногах і тримає високо голову. А коли ви заходите на чиєсь подвір’я, в яку позу він стає?

— Хто?

— Пес.

Свердлов спантеличено подивився на підполковника Хорсуна. Потім перевів погляд на Стодолю.

— Ну, в яку? — Місько переможно дивився на лейтенанта.

— Обичну, — мовив той.

— Ні! — вигукнув Місько. — Пес присідає на задні лапи і тримає голову й шию рівно.

— І