Читати книгу - "Де немає Бога"

їм не вдається визначити, що саме. Трохи згодом інший лікар (а може, то був один із тих двох, що розмовляли з ним раніше) попередив, що перед тим, як Турід здолає інфекцію, їй погіршає, та якщо вона протримається до світанку, то зрештою все буде гаразд. Але те, із чим Турід боролася, виявилося сильнішим, — коли Мюнхен огорнули вогкі березневі сутінки, дружина Олівера померла.

Після розтину лікарі встановили, що смерть настала внаслідок важкого сепсису, який спричинило потрапляння в організм бактерії MRSA, метицилін-резистентного золотистого стафілококу, нечутливого до антибіотиків. Турід від початку була приречена. Оліверу сказали, що бактерія, найімовірніше, проникла у кров через прищик на її сідниці.

До ранку 20 березня Олівер постарів на десять років. Найдужче гнітило те, що смерть дружини заскочила його зненацька. Мама померла від раку, та Олівер мав півтора року після останнього рецидиву, щоби підготуватися до її смерті. Гельмут, хоч і відійшов раптово, був немолодим і після смерті дружини постійно ходив пригнічений, дратувався через найменші дрібниці. Це ніяк не пом’якшувало болю від утрати, але принаймні вписувалося у звичний порядок речей: літні чоловіки, що надміру переймаються негараздами на роботі, подеколи помирають від серцевого нападу. Це боляче, проте так є, із цим нічого не вдієш. Із Турід усе було інакше. Нордичного типу білявка, яка обожнювала теніс, щоранку пробігала не менше ніж три кілометри та за останні п’ять років із медиків відвідувала лише дантиста, згоріла за шість днів у стінах найсучаснішої лікарні Мюнхена в оточенні зграї лікарів, які просто не знали, що ще їй вколоти. Це було неправильно. Нестерпно. Несправедливо. Це отруювало мозок, фізично знищувало Олівера. Він навіть не попрощався з нею. Він іще тиждень тому, повертаючись із ландтагу, ховався в її обіймах, і забував про ненависну роботу, і думав, що так триватиме якщо не завжди, то хоча би дуже й дуже довго.

Після смерті дружини Оліверу почало здаватися, нібито він проживає чиєсь чуже, геть позбавлене сенсу, пустопорожнє життя. Він втратив апетит, ні з ким не спілкувався, ночами лежав на ліжку та безгучно плакав, розпачливо ховаючи обличчя в нічну сорочку, яка була на Турід перед тим, як він відвіз її до клініки, а вдень вибирався до центру Мюнхена й довго тинявся магазинами, до яких вони з Турід полюбляли заходити. І час від часу йому ввижалося, ніби він бачить її поміж стелажів у жіночому відділі, ніби Турід просто відійшла, щоб вибрати білизну чи поміряти нові джинси, але майже відразу потому Олівер розумів, що це міраж, його дружина померла, її більше немає, і це усвідомлення впорскувало в його тіло нову порцію виснажливо гострого відчаю, такого щемкого, що Олівер заходився слізьми, наче дитина, й кидався геть із магазину, дорогою сахаючись від манекенів, неначе то були розвішані вздовж стін мертвяки.

Упродовж місяця після смерті Турід Олівер часто замислювався над самогубством. Бувало, змучившись від безсоння, чоловік сідав у ліжку й розгублено роззирався навсібіч, вишукуючи хоча б якусь річ, заради якої вартувало б жити. Звісно, нічого не знаходив, але так і не вибрав смерть. Олівер не вірив у загробне життя, тож, хай якими дошкульними були спогади про Турід, згадувати безмежну, незвідану для сторонніх глибину їхніх стосунків, згадувати, як простір довкола, щойно вони опинялися на самоті, пронизували невидимі ні для кого, крім них самих, м’які промені, було значно краще, ніж сподіватися на примарну зустріч в іншому світі.

Якось на початку травня 2011-го, коли Олівер уже майже змирився з тим, що решта життя перетвориться на низку нескінченних, наповнених зневірою днів, Клаус Волкенхорст покликав його на вечерю. Вони зустрілися в ресторані «Dallmayr» неподалік Марієнплац і Нової ратуші й увесь вечір розмовляли про щось дріб’язкове, зовсім неважливе, старанно оминаючи згадувати роботу й нещодавні смерті. На прощання Клаус обійняв Олівера. І хоч обійми не вирізнялися теплотою — Клаус обіймав його, мов камінь, — прийшовши додому, Олівер раптом збагнув, що, крім Клауса Волкенхорста та довбаної роботи, в нього нічого немає, нікого не залишилося, і… він дозволив Клаусу повести його за собою.

У серпні Олівер Морґенштерн повернувся до ландтагу. Волкенхорст умить завалив його роботою: більше зустрічей, більше урочистих прийомів, більше відповідальності, і все ж кожен наступний день здавався дедалі менш яскравим і все більш порожнім та безглуздим. Олівер люто ненавидів те, що робив, але нічого не міг вдіяти. Іноді він просто не знав, як здихатися Клауса (радник був немовби старим псом, який дістався у спадок від родичів: Олівер його ледве терпів, але спекатися не міг). І потім цей успіх на виборах 2013-го… Вони обоє виявилися до нього неготовими — 63 % голосів виборців! — і зрештою Олівер вирішив, що не може просто взяти та покинути все. Його батько, напевно, перевернувся б у могилі.

Тож Олівер не пам’ятав, щоби Гельмут коли-небудь казав про «необхідність учитися ходити, допоки полетіти», проте не раз упродовж років, що минули після батькової смерті, подумки повторював його слова про те, що в житті кожного існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися.

24 хвилини після зльоту

Відклавши записник, Клаус Волкенхорст відхилився на спинку крісла та втупився у мутно-білу стелю салону. Тихо бемкнувши, відімкнувся знак «Пристебнути ремені». Клаус, не розстібаючи, послабив ремінь. Він думав про Олівера. Про кислий вираз, який останнім часом не сходив із його лиця, про погаслий погляд, який не далі як учора з перемовників, які диктують умови, заледве не перетворив їх на жалюгідних прохачів, а ще про реакцію на ролик із YouTube. Клаус не вперше втрачав контроль над політиками, з якими працював, але ніколи тим не переймався, бо завжди мав нитки, за які міг смикнути, аби владнати ситуацію. Шість років тому, коли він почав працювати з Гельмутовим сином, Олівер був податливим, як розм’яклий на сонці шоколад, але віднедавна Клаусові дедалі частіше доводилося жорстко наполягати, навіть сваритися, щоби схилити Олівера до того чи того рішення, і не через те, що він утратив важелі, на які можна було би натиснути, а через те, що ці важелі більше не діяли. Олівер став упертим і непередбачуваним, і це дивувало Клауса. Особливо після того, що сталося два місяці тому. Невже Олівер не розуміє, як міцно відтепер прив’язаний до нього? Не усвідомлює, що приречений працювати з ним так довго, як йому, Клаусові, заманеться, і робити все, що він накаже? Невже Олівер ніколи не замислювався, що в разі оприлюднення всього, що Клаусові відомо, його ганьба впродовж місяців смакуватиме журналістам краще за