Читати книгу - "Позивний Бандерас"

– Йому краще! – полегшено зітхнула.

Індіанець міг нарешті розслабитись і вирішив подрімати. Він глянув на годинника та аж похолов, побачивши чотири одиниці – 11:11. Якщо скласти разом, виходить – 4.

Індіанець не любив цифри чотири, завжди волів її уникати, а коли це було неможливо, намагався бути уважним та обережним. Сон мов рукою зняло. Четвірка – безумовно, лихий знак. У народів Азії у ліфтах готелів немає ані цифри «4», ані цифри «13», яка в сумі дає четвірку. У християнському світі існує забобон, що коли за столом зібралося тринадцятеро людей, один із них помре протягом року. Недарма за Біблією Юда Іскаріот був саме тринадцятим на таємній вечері. До того вважається, що сатана був тринадцятим янголом. І в колоді магічних карт Таро цифра тринадцять означає смерть.

Індіанець дивився на чотири одиниці й напружено чекав, коли остання обернеться на двійку. Хвилина здавалася вічністю. «Давай уже! Хвилина давно скінчилася!» – намагався він думками прискорити час. Індіанець невідь чому відчув шалене хвилювання. І в цю мить він почув звук, ніби на землю впала картоплина.

– Граната! – крикнув Говерла й інстинктивно накрив собою Коляна.

Індіанець, Льоха й Ірина із жахом дивилися на протипіхотну осколкову РГДешку, що котилася по землі в їхній бік.

Для Індіанця час ніби зупинився. «У шахті повно ящиків із боєприпасами. Невже усім кінець? Ні! П’ять даремних жертв – це занадто! Ось він – мій момент істини!» – подумав Індіанець і кинувся на гранату. Почувся гучний вибух. Нашпиговане осколками тіло Індіанця, підкинуло вгору. Талану героїчного сержанта настав кінець, але інші були врятовані.

Бандерас. Пісна юшка

Відчуття було препаскудне, наче втратив щось занадто цінне: відпрацьована версія, усі пазли ніби склалися в єдину картину, і раптом усе розвалилося, наче картковий будиночок. Ходок уже двічі обвів нас навколо пальця – із Коваленком та з Моляром. Тепер зрозуміло, що ми з хлопцями весь цей час сьорбали пісну юшку! Розпач, злість і безсилля аби щось змінити переповнювали мене. Я стояв у штабному наметі і слухав, як комбат шпетив командира десантників.

– Хто віддав наказ відкрити вогонь у відповідь?! – гримів Батя.

– Я! – твердо відповів Купол.

– Ти що, не бачив куди стріляв, трясця твоїй матері! – полковник ледь не зірвав голос.

– У перелісок, по сепарах!

– По яких, у біса, сепарах? Ти в село влучив, телепню!

– Я стріляв у перелісок! Не розумію, як таке сталося,– знітився Купол.

– Ти що, недобачаєш?

– А що, треба було чекати, доки вони нас усіх покладуть?! Ми відповіли – вони одразу й замовкли! – огризнувся Купол.

– Замовкли, бо досягли свого! А ви, майоре, їм у цьому допомогли! – не стримавсь я.

– Скажи ще, що я – диверсант! Ти ж усіх тут підозрюєш! – із викликом кинув Купол.

«Ах, ти ж сволота! Повів себе безвідповідально, зруйнував мені спецоперацію, а тепер ще насміхаєшся?» – подумки обуривсь я. А вголос мовив:

– Пане комбате, прийміть командування десантом на себе та заарештуйте Коцюбу!

Батя здивовано глипнув на мене.

– Купол, звичайно, неправий,– Батя витер рукавом із чола рясний піт.– Але те, що він диверсант – це вже якась маячня.

– Ніхто цього не казав! Майор порушив перемир’я і повинен за це відповісти! – пояснив я.

Поки комбат обдумував відповідь, до штабу вбіг захеканий вевешник.

– Пане комбате, вибух у шахті! – доповів солдат.

– Боєприпаси? – стривожився Батя.

– Ні, граната. Є загиблий!

Забувши все, ми побігли за вевешником. Біля входу до шахти я побачив Ірину, Говерлу та Льоху, поруч із ними лежали ноші з Коляном. Перше, що спало мені на думку,– загинув десантник. Але, наблизившись, я побачив, що Колян живий!

– Говерло, що сталося?! – запитав я, шукаючи поглядом Індіанця.

– Нас намагалися вбити…– голос Говерли тремтів.– Індіанець накрив гранату собою.

Із шахти бійці внутрішніх військ на ношах виносили накрите з головою плащ-наметом тіло Індіанця. Батя зняв картуза. Усі зробили те саме, прощаючись із героєм.

– Пане комбате, телефонують зі штабу АТО! Викликають вас і капітана Саєнка! – урвав хвилину мовчання боєць, який прибіг зі штабу.

– Ходімо, Бандерасе…– звернувся до мене Батя.

– Хвилинку,– попросив я комбата.– Я наздожену.

Батя мовчки кивнув і пішов, залишивши мене попрощатися з Індіанцем. Я підійшов до нош.

– Краще не відкривати тіло,– попередила Ірина.– Там немає, на що дивитися.

Я торкнувся закривавленої ще теплої руки Індіанця, яка звисала з-під брезенту. Говерла не стримався й заплакав. Було прикро, що я не встиг подякувати Індіанцю за всі ті рази, коли він рятував групі життя. Не було сумнівів, що гранату кинув саме Ходок. Він хотів прибрати Коляна, який його бачив. Від безсилої злості я стиснув зуби й кулаки. Диверсант убив мого кращого бійця. Тепер знайти Ходока для мене ставало особистою справою.

– Слухай наказ,– звернувсь я до Говерли.– Негайно відвезеш десантника та Льоху звідси до шпиталю! Поїдеш машиною волонтерів разом із ними. За десантника відповідаєш головою.

– Плюс! – із готовністю відповів Говерла.

Залишивши Говерлу зі свідками, я поквапився до штабу. Комбат уже встиг доповісти ситуацію по спецзв’язку.

– Так точно! Негайно залишити позиції і відвести батальйон від села! – повторював засмучений Батя отриманий наказ.– Передаю слухавку капітанові Саєнку!

Полковник простягнув мені слухавку.

– Бандерас слухає!

– Негайно повертайтеся до Києва,– пролунав мені просто у вухо безапеляційний голос генерал-майора Яременка.

– Дозвольте завершити справу.

– Це вже не має жодного значення – перемир’я порушено!

– Для мене має значення! Загинув мій боєць!

– Ви що, глухий, капітане? Виконуйте наказ! – загорлало на мене зі слухавки.

– Плюс! – відповів я.

Розмову було завершено, і я почув довгі гудки. Це був повний провал…

– Моляра можна звільняти. Він – не Ходок. Коцюбу теж не треба заарештовувати,– пригнічено мовив я, подивившись комбатові у вічі.

Батя спокійно сприйняв мої слова і кивнув на знак згоди.

– Хто ж цей клятий диверсант? – озвучив Батя мої думки.

Я вийшов зі штабного намету. Часу щось змінити було небагато – до відведення табору на нові позиції. І я вирішив знайти Ходока, навіть якщо доведеться потрапити під трибунал за порушення наказу. Досить із мене пісної юшки!

Мореман. Фатальна помилка

Під час обстрілу я охороняв Чорного, упевнений, що стережу небезпечного російського диверсанта Ходока. Мені так кортіло пристрелити кремлівського покидька. Адже через Ходока загинули мирні люди у маршрутці, сержант Музика, прапорщик Коваленко, продавщиця та ще бозна-скільки людей. Але зусиллям волі я стримувався. Бандерас пояснив,