Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Вона стає справжньою жінкою, ось воно як, — сказав містер Пеготті, — спитайте його.

Він казав про Гема, який аж засяяв від радощів над своїм мішком креветок.

— А яке в неї личко гарненьке! — сказав містер Пеготті, сяючи, мов свічка.

— А як вчиться! — підтримав Гем.

— А як вона пише! — гукав містер Пеготті. — Літери в неї чорні, як смола. І такі здоровенні, що ви їх побачите хоч за милю.

Було надзвичайно любо дивитись, яким захватом проймався містер Пеготті, згадуючи свою маленьку улюбленицю. Ось стоїть він знову переді мною, його грубе волохате обличчя промениться радісною любов’ю і гордістю, що їх я неспроможний змалювати. Його чесні очі сяють і виблискують, ніби щось ясне горить в їхніх глибинах. Його широкі груди задоволено здіймаються. Його міцні довгі руки мимоволі стискаються. Слова свої він підкреслює рухами правої руки, яка здається мені, такому малюкові, величезним молотом.

Гем був так само захоплений, як і він. Мабуть, вони багато більше розповіли б про неї, якби їх не збентежив несподіваний прихід Стірфорса. Він, побачивши, що я в кутку розмовляю з двома незнайомцями, урвав свою пісеньку й сказав:

— Я не знав, що ви тут, юний Копперфілде!

Справді, зазвичай гостей приймали в іншій кімнаті.

Стірфорс пройшов повз нас до виходу.

Чи то від гордості, що в мене є такий друг, як Стірфорс, чи то бажаючи пояснити йому, як пощастило мені мати такого друга, як містер Пеготті, але я зупинив його. Боже мій, як виразно я пригадую все це, таке далеке. Я сором’язливо сказав:

— Почекайте, Стірфорсе, будь ласка. Це — два ярмутські рибалки, дуже милі, добрі люди, родичі моєї няньки; вони приїхали з Гревсенда побачитися зі мною.

— Та невже? — спитав Стірфорс, повертаючись. — Радий бачити їх. Доброго здоров'я!

У нього була приємна манера поводитися з людьми — легка й весела, але не пихата. Щось чарівне було в ньому. Я й досі вважаю, що ця його манера, його жвавий розум, його чудовий голос, його гарне обличчя, фігура та якась природжена привабливість (що нею володіють небагато людей) — все це додавало йому дивної сили, якій природно було коритись і якій небагато людей можуть протистояти. Я не міг не помітити, як він їх причарував, і як вони начебто відкрили йому свої серця.

— Ви повідомте моїх рідних, будь ласка, містере Пеготті, коли надсилатимете того листа, що містер Стірфорс дуже добрий до мене, і я не знаю, що робив би тут без нього.

— Дурниці! — сказав Стірфорс, сміючись. — Не треба казати нічого подібного!

— А якщо містер Стірфорс колись приїде до Норфолка або Суффолка, містере Пеготті, — вів я далі, — коли я там буду, то готуйтеся до того, що я привезу його до Ярмута, якщо він дозволить, подивитися ваш будинок. Ви ніколи не бачили такого гарного будинку, Стірфорсе. Він зроблений з барки!

— Зроблений з барки? Та невже? — спитав Стірфорс. — Оце гідний будинок для такого бравого моряка!

— Отож так воно і є, сер, отож так воно і є, сер, — підтакнув Гем, скалячи зуби. — Маєте рацію, юний джентльмене. Мастере Деві, їй-бо, джентльмен має рацію. Для бравого моряка! Правильно! Таким він і є!

Містер Пеготті радів не менше за свого племінника, хоча скромність заважала йому так голосно схвалювати цей особистий комплімент.

— Гаразд, сер, — сказав він, уклонився, кашлянув і обсмикнув кінці краватки на грудях. — Дякую, сер, на доброму слові. Я роблю все, що можу зробити в своєму житті, сер!

— Найкраща людина не може зробити більше, містере Пеготті, — сказав Стірфорс. Він уже дізнався його прізвище.

— Присягаюся, що й ви робите те саме, сер, — говорив містер Пеготті, похитуючи головою, — і робите це добре, дуже добре! Дякую, сер! Я дуже вдячний вам, сер, що ви такі привітні до мене. Я простий чоловік, сер... але я готовий до послуг... принаймні, я сподіваюся, що готовий до послуг, ви мене розумієте. Будинок мій неабиякий палац, сер, але все в ньому до ваших послуг, якщо ви колись завітаєте з мастером Деві. Я — справжній слимак, атож, — сказав містер Пеготті. Цим він хотів сказати, що посувається вперед дуже повільно, бо йому якось треба було перелізти до іншого речення. — Але я вам обом бажаю всього найкращого! Щастя бажаю вам!

Гем підтримав ці слова, і ми якнайтепліше попрощалися з ними. Цього вечора я мало не спокусився розповісти Стірфорсу про гарненьку маленьку Ем’лі, але я не насмілювався вимовити її ім'я, бо дуже боявся, що він сміятиметься з мене. Пригадую, що я довго збентежено міркував про слова містера Пеготті, що вона стає справжньою жінкою. Але я вирішив, що то дурниці!

Ми потайки перенесли молюсків, або ласощі, як скромно назвав їх містер Пеготті, до нашої кімнати. Цього вечора ми мали чудову вечерю. Але Тредльсові й тут не пощастило. Навіть і з вечері не міг він посмакувати, як усі інші. Вночі він занедужав від крабів, його напхали всякими ліками в такій кількості, що Демпль (батько якого був лікарем) сказав, ніби цієї кількості вистачило би вбити коня. А за те, що не зізнався, він дістав різок і додатково шість розділів грецької Біблії.

Кінець семестру я пригадую як безладну суміш повсякденної боротьби за життя; літо скінчилось і змінилося на осінь, пригадую морозні ранки, коли тільки дзвоник виганяв нас з ліжок, пригадую холодне повітря темних ночей, коли дзвоник заганяв нас у ліжка; вечірній клас, тьмяно освітлений і погано опалюваний; ранковий клас, що був справжнім льодовником; пригадую чергування вареної яловичини і смаженої яловичини, вареної баранини і смаженої баранини; пригадую купу бутербродів, подряпаних підручників, потрісканих грифельних дощок, сльозами залитих зошитів, різок, лінійок, тягань за волосся, дощовитих неділь, поганих пудингів; і над усім — брудну атмосферу чорнил!

Проте я добре пам'ятаю, як далекі канікули здавалися цяткою, що потім почала наближатися до нас. Спочатку ми рахували місяці, потім перейшли на тижні, а там і на дні. Тоді я почав побоюватися, що за мною нікого не пришлють. А коли я довідався від Стірфорса, що за мною таки пришлють, і що я напевне поїду додому, то мене почало мучити сумне передчуття, що до того часу я зламаю собі ногу. Жаданий день мав прийти за три тижні, за тиждень, на цьому тижні, післязавтра, завтра, сьогодні, цього вечора… і нарешті я опинився в ярмутському диліжансі та їхав додому.

Погано спав я в ярмутському диліжансі, багато плутаних снів бачив я там. Але коли я прокидався між цими снами, земля за вікном була майданчиком для ігор у Салем-Гаузі, я чув удари батога, але то не містер Крікль шмагав Тредльса, то кучер поганяв коней.

VІII. Мої канікули. Особливо один приємний вечір

Удосвіта диліжанс зупинився перед якимсь готелем. То був не той готель, де жив мій приятель-лакей. Мене відвели до