Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Впевненість Шумського — в собі, власній посаді, відданості Москви українській культурі — була непохитною, хоча під його ногами земля вже захиталася. Як тільки Каганович освоївся в українських реаліях, то не на жарт занепокоївся всім, що побачив і почув. Він здивувався, дізнавшись, що Грушевський — людина, котра «служила кільком урядам», тобто не більшовикам — усе ще вільно ходить вулицями Києва. Деінде в СРСР такі особи вже давно перебували б за гратами. Вельми резонансні твори українських письменників, зокрема заклик Хвильового «якомога швидше тікати від російської літератури та її стилів», як і часто повторюване гасло митця «Геть від Москви!», також шокували посланця Сталіна.[314] Каганович надіслав кілька цитат Хвильового Сталіну, котрий, звісна річ, розлютився, засудив «екстремістські погляди» та розкритикував товариша Шумського за неспроможність зрозуміти, що «тільки боротьбою з таким екстремізмом буде можливо зробити молоду українську культуру та українське суспільне життя радянськими».[315]

Сталін не мав потреби переконувати в невідкладності й важливості цієї справи своїх колег в Україні, бо він це зробив заздалегідь. Всеволод Балицький, котрий уже кілька років очолював ДПУ УСРР, тримав свою діяльність у таємниці. Незважаючи на те, що він керував де-юре українською установою, Балицький не доповідав ні українському урядові, ні місцевому керівництву, що стежить за визначними культурними діячами й політиками. Він навіть заблокував пропагандистський фільм, що прославляв роботу його агентів з тієї причини, що фільм відкривав дуже багато таємниць. Балицький залишався відданим не радянській Україні, а партійному керівництву в Кремлі. Цього ж він вимагав і від своїх підлеглих: «Якщо наказано стріляти в натовп і ви відмовитеся, — говорив Балицький своїм співробітникам, — тоді я вас усіх перестріляю. Ви маєте підкорятися моїм наказам без жодного заперечення, я не дозволю протестів». Водночас Балицький докладав багато зусиль для підвищення заробітної платні та розширення привілеїв для своїх підлеглих, так само як і для себе. Можливо саме в цей час у Балицького з’явився смак до коштовностей і творів мистецтва, які знайдуть серед його майна, коли він помре.[316]

До 1925 року Балицький також зміг переконати Політбюро ЦК КП(б)У створити структуру, котра би стежила за діяльністю української інтелігенції, особливо за тими, хто був причетним до Всеукраїнської академії наук. У 1926 році ДПУ УСРР підготувало таємний обіжник «Про український сепаратизм», в якому рекомендувало пильно наглядати за всіма, хто мав зв’язок з «українськими антирадянськими елементами».[317] Хоча націоналісти припинили відкриту боротьбу з радянською державою, це «не означало, що вони повністю змирилися з існуючою ситуацією, і щиро відмовилися від своїх ворожих намірів».[318] Можливо, припускали автори, націоналісти змінили тактику, а не ідеологію:

Їхні сподівання повалити радянську владу не справдилися. Націоналісти були змушені визнати радянську владу як доконаний факт. Саме тому вони виробили нову тактику війни. Вони використовуватимуть «культурну діяльність як зброю» проти радянської влади... Взагалі, представники українського націоналізму невтомно працюють для прищеплення національних почуттів масам...[319]

Каганович, який читав усі ці звіти, підсумував, що ці націоналісти, а серед них колишні боротьбисти, «не перейшли на наш бік», тому що вони не були справжніми більшовиками, і «розраховували навернути нас на свій лад». Він побоювався, що державна програма українізації так і не змогла радянізувати Україну. Натомість така політика зробила ворогів СРСР нахабнішими, перетворила їх на «ворожу силу», що загрожувала радянському суспільству зсередини. Дозволивши українським націоналістам залишатися при владі, більшовики сприяли росту паростків нової опозиції.[320]

Балицький, досвідчений фахівець з розробки теорій змов, виявив навіть ще серйозніший зговір. Він підозрював, що українські націоналісти були не тільки ворогами, а й зрадниками, «п’ятою колоною», котру запустили в радянську систему за завданням іноземних держав. У доповідній записці «Про пожвавлення контрреволюції на України» він відшукав витоки цієї таємної сили в державному перевороті Пілсудського в Польщі в травні 1926 року. «Антирадянські елементи [в Україні] побачили в Пілсудському давнього союзника Петлюри» й вирішили знову боротися за буржуазно-націоналістичну державу. Знищення цієї складної схеми потребує «широкої операції для придушення української антирадянської діяльності».[321]

Як тільки настав 1927 рік, розпочалася широкомасштабна операція. Сталін дав згоду на серію атак проти Шумського, засудивши його особисто. Один за одним члени ЦК КП(б)У звинувачували Шумського, цькували та ображали його як на партійних зборах, так і в пресі. Йому довелося піти у відставку з посади наркома освіти, а також припинити працю в багатьох інших організаціях, включно з правописною комісією. Хвильовий також зазнав переслідувань і гонінь. Його виключили з ВАПЛІТЕ; літературну організацію силоміць розпустили. «Шумськізм» і «хвильовізм» стали поширеними назвиськами для маркування небезпечних націоналістичних відхилень. У наступні місяці та роки зв’язок з будь-ким із них міг стати вироком.

Атаки на Шумського й Хвильового промовисто продемонстрували зростання політичного тиску, що почав впливати на інших представників української інтелігенції. У Грушевського, за яким пильно стежили з дня його повернення, почалися проблеми з виданням книжок.[322] Несподівано також виникли труднощі з поїздками за кордон — інформатори, що за ним стежили, були переконані: він планував втечу. ДПУ також подбало про те, щоб видатний учений не зміг стати президентом Всеукраїнської академії наук.[323]

ДПУ посилило стеження за Грушевський. Один з інформаторів почув, як професор пророкував війну між Радянським Союзом та Польщею, нібито стверджуючи, що українці використають конфлікт для власного зміцнення. Ще один інформатор доповідав: професор вірив, що українізація сприятиме розвитку української свідомості настільки, що невдовзі — протягом двох чи трьох років — Україна стане незалежною від Росії. ДПУ зауважило, що українські інтелігенти переймалися тим, що Україна незабаром опиниться в руках чужоземців — тобто росіян та євреїв. Усі ці звинувачення знайшли відгук у промовах керівників. На спеціальному пленумі весною 1927 року Скрипник (котрий щойно змінив Шумського на посаді наркома освіти) під впливом поширеної параної про іноземних ворогів звинуватив Шумського й Хвильового у співпраці з «фашистською» Польщею.[324]

Наприкінці 1927 року Балицький був готовий оголосити про існування розгалуженої змови в Україні: КП(б)У зіткнулася з безпрецедентною опозицією. Люди, пов’язані з антибільшовицькими партіями, діяли відкрито й приховано, працювали в радянських установах, маскуючи свою справжню сутність. Багато з них підтримували зв’язок з іноземцями, котрі активно шукали можливостей розпочати контрреволюцію, як вони це зробили в 1919 році.

Не випадково лавина звинувачень збіглася з нестачею продовольства й невдоволеннями в 1927 році, саме в десяту річницю революції. Хтось усе ж завинив у тому, що Радянський Союз повільно розвивається, і це був не Сталін.