read-books.club » Сучасна проза » Мелодія кави в тональності сподівання 📚 - Українською

Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мелодія кави в тональності сподівання" автора Наталія Гурницька. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 69
Перейти на сторінку:
багато не бере. Краще я їй нові сукні та гарні черевички справлю. Вони їй швидше знадобляться, аніж старі.

Тітка важко зітхнула.

– Речі я їй ще вчора допомогла скласти. Взяли все, що Марися хотіла. – Вона трохи помовчала, тоді важко зітхнула. – Я тобі, Анно, от що скажу… Марися від світанку на ногах, але щось не дуже вона тішиться поїздці. Весь час думає, думає… Не знаю, чи й спала вночі.

Анна уважніше глянула на тітку, вловила в її погляді правдиву тривогу, на мить спохмурніла сама, проте відразу відкинула побоювання і спокійно усміхнулася.

– Може, це навіть добре, що Марисі не спалося. Сьогодні ввечері краще засинатиме на новому місці. Зміни завжди важко даються. Не переживайте. Я нікому не дозволю її скривдити. Краще скажіть, нехай її речі потроху зносять у карету. Ми з нею сьогодні ще заїдемо в Сокальський кляштор Бернардинів. Хочу подякувати Богородиці за те, що Адась народився здоровим. Добре, якщо Марися теж помолиться зі мною перед іконою Божої Матері і теж складе обітницю. Тоді їй роз’ясниться на душі, а там, дасть Бог, щось зміниться на краще.

Тітка замислено глянула на Анну, машинально розгладила складки фартуха. На мить її руки завмерли в повітрі, тоді безсило опустилися.

– Добре, Анно. Нехай Марися теж помолиться з тобою. Це ще нікому не зашкодило. – Вона перевела погляд на небогу, яка тепер дивилася на неї уважним і трохи настороженим поглядом, тоді якось невпевнено усміхнулася. – Може, ти, Анно, й права. Чого Марисі біля мене сидіти. Що вона тут висидить? Хіба таку долю, як у мене була. Ти от вирвалася звідси – і нічого, щаслива. То невже моя Марися гірша? Теж нівроку вдалася.

Провівши замисленим поглядом тітку, яка, сказавши це, вийшла з кімнати, Анна зітхнула. Прекрасно розуміла і тітку, і Марисю. Самій моторошно згадувати той час, як замешкала тут після смерті мами. І вуйко прикрим був, і все вирішувалося без неї і не на її користь. Пережила тут і зневіру, і безпросвітність, і бажання змін, і страх перед ними. Минулося, як страшний сон. Була зовсім молоденькою, недосвідченою і нерозумною, от і дозволяла крутити собою, як циган сонцем. Добре, що тепер усе інакше і що вона таки не вийшла заміж за нелюба. Дітей тепер має від коханого чоловіка, а не від того, кого нав’язував їй вуйко.

Анна ніжно погладила ручку сина. Цікаво, а якби була мудрішою і старшою тоді, то чи наважилася б утекти до Адама? Чи стала б його коханкою? Мала підозру, що аж ніяк. Напевно, у зрілому віці для кардинальних змін бракує якраз нерозсудливості, наївності і бажання ризикувати. Навряд чи зараз повелася б так, як у 17 років. Навіть заради кохання. Хоча… Анна замислилася. Хтозна, як поведеться людина, охоплена емоціями. Щоб знати це напевно, треба дуже любити тієї миті, як на щось наважуєшся. Любов таки добряче відбирає розум і здоровий глузд. Та й людина в спокійні дні думає собі одне, а як стається щось непередбачуване, то раптом розуміє, що здатна на таке, чого сама від себе не сподівалася. Анна перевела погляд на сина. Може, це навіть на краще, що зараз у неї більш-менш спокійний період, і вона нікого, окрім Адама, не кохає. Син та донечки – це найважливіше, а виховувати дітей найліпше, коли в душі панує спокій, гармонія і впевненість, що все влаштовано гарно та правильно. Анна обережно взяла малого на руки і пригорнула до себе.

– Сплюшок ти мій маленький. Прокидайся, моє ти сонечко.

У відповідь малий обвив її рукою за шию, довірливо притулився ще розімлілим після сну тільцем до плеча і знов засопів носиком.

– О, маєш! Спатки ще хочеш? – Анна ніжно торкнулася губами волосся сина. – Зайчик ти мій маленький. Сонечко моє. Ти ж хочеш поїхати гайту[39] на конику в кареті? Правда ж? То як такий сонний поїдеш? Ніц не побачиш, бо спатимеш.

Анна усміхнулася своїм думкам і поцілувала сина в щічку.

– От приїдемо у маєток, я ще й озеро тобі покажу. Зовсім близенько у наших сусідів є. Там і качечок, і гусей побачиш. Навіть лебеді плавають. Хлібом їх погодуємо. Пам’ятаєш, як ми годували качечок на Вулецьких ставах?[40] – Вона злегенька полоскотала маленьку п’яточку сина і засміялася, помітивши невдоволену мінку Адася. – Ось побачиш, тобі сподобається у маєтку. Полюбиш його так само сильно, як сестрички люблять. Побігаєш собі на волі. Це не те, що в нас вдома на Хорунщизні.[41] Кругом огорожі й чужі кам’яниці, а в маєтку маємо величезний сад, город, подвір’я. Матимеш де розвернутися.

Малий неохоче розплющив очі, скоса глянув на маму і, не відриваючи заспаного погляду від стіни, позіхнув. Маєток, качечки, лебеді й навіть озеро цікавили його зараз найменше. Якби мама знову занесла його у тепле ліжечко, то й не треба було б йому жодних качечок, і гайту на кониках теж не треба.

Розсміявшись, Анна пригорнула малого до себе.

– Ну, нічого, синочку. Потім усе це оціниш. Зараз ідемо снідати. Мусиш добре мені поїсти, бо вдома будемо хіба вечеряти. Сподіваюся, що в маєтку все приготували, і мені не доведеться алярмово все там облаштовувати.

Розділ 7

Доволі швидко впоравшись зі сніданком та наказавши всім збиратися в дорогу, Анна заквапилася з від’їздом. Вирушаючи в мандрівку з дітьми, варто мати в запасі декілька зайвих годин, бо щось таки обов’язково не врахуєш, затримаєшся в дорозі, і доведеться ночувати десь по заїжджих дворах, пошарпаних провінційних готельчиках або ж у корчмах. Малоприємна перспектива, яка провіщає нові проблеми, а не відпочинок. Краще ще засвітла бути на місці і тішитися вигóдами та смачною домашньою їжею.

– Ну все, тіточко, ми їдемо, – Анна визирнула з вікна карети і заспокійливо усміхнулася їй, – здається, нічого не позабували. Та навіть якщо й забули, то потім довезеться. Скільки там тої віддалі. Не до Відню чи Парижа їдемо.

– Та знаю я, Анно. Знаю. Ну все… З Богом, – тітка непомітно витерла сльозу на щоці, – Марисю, шануйся там мені. Відразу ж напишіть, як приїдете. Я чекатиму.

– Аякже ж, – Анна ще раз заспокійливо усміхнулася тітці. – Приїдемо, і вранці когось пришлю з листом сюди. Не переживайте.

Карета рушила з місця, і Анна полегшено зітхнула. Виїхали з Жовкви без проблем. Навіть Марися не затрималася і доволі швидко попрощалася з мамою та домашніми. Та й ранок, який обіцяв перетворитися на погожий день, не лише цілком виправдав очікування, але й перевершив

1 ... 31 32 33 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мелодія кави в тональності сподівання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мелодія кави в тональності сподівання"