Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Цей Лешель, — озвався Дантон, — хоче бути головним командувачем, та він годиться тільки для каламбури. «Треба Лешеля, щоб подолати Шаретта»[80]. Поки що Шаретт його б’є.
— А він не хоче, щоб хтось інший побив Лантенака, — продовжував Робесп’єр. — Усе лихо вандейської війни у цих суперництвах. Наші солдати — герої, та ними погано командують. Простий гусарський капітан Шерен входить з сурмачем в Самюр під звуки «Ça ira!». Він бере Самюр, міг би йти далі і взяти Шоле, але спиняється, бо не дістав наказа. Треба замінити все командування у Вандеї. Корпуси там ділять на дрібні загони, чим роз’єднують сили. Розкидана армія — це паралізована армія, це скеля, яку розбили і рознесли по каменю. В Парамейському таборі лишилися самі намети. Між Трег’є і Дінаном розставлено щось біля ста маленьких постів; там від них ніякої користі, а тимчасом з них можна б утворити цілу дивізію і прикрити все узбережжя. Лешель, підтриманий Парреном, оголює північний берег під тим приводом, що треба боронити південь, і дає англійцям доступ у Францію. План Лантенака такий: півмільйона повсталих селян і десант англійців у Францію. Молодий командувач експедиційної колони наступає на п’яти цьому Лантенакові, жене й б’є його без дозволу Лешеля, свого начальника, і Лешель шле на нього доноси. Думки про цього молодого чоловіка поділилися. Лешель вважає, що його треба розстріляти. А Прієр із Марни хоче зробити його генерал-ад’ютантом.
— Цей молодий чоловік, здається мені, має видатні здібності, — сказав Сімурден.
— Але має й хибу.
Це зауважив Марат.
— Яку? — спитав Сімурден.
— Милосердність, — відказав Марат. — Він твердий у бою і м’який після бою. Він схильний прощати, милувати, він заступається за монашок, рятує жінок і дівчат-аристократок, випускає полонених, дає волю священикам.
— Серйозна помилка, — пробурмотів Сімурден.
— Злочин, — кинув Марат.
— Іноді, — сказав Дантон.
— Часто, — поправив Робесп’єр.
— Майже завжди, — промовив Марат.
— Коли маєш справу з ворогами батьківщини — завжди, — сказав Сімурден.
Марат повернувся до Сімурдена:
— А що зробив би ти з республіканським командувачем, якби він випустив на волю командувача роялістського?
— Тоді я був би згоден з Лешелем — звелів би його розстріляти.
— Або гільйотинувати, — сказав Марат.
— На вибір, — промовив Сімурден.
Дантсн зареготав.
— Про мене однаково те й друге.
— Будь певен, що дістанеш те або друге, — буркнув Марат.
І погляд його, відірвавшись від Дантона, знову звернувся до Сімурдена.
— Отже, громадянине Сімурден, — якщо республіканський командувач схибить, ти звелиш йому відтяти голову?
— За двадцять чотири години.
— Гаразд, — сказав Марат, — я приєднуюсь до думки Робесп’єра. Треба послати громадянина Сімурдена комісаром Комітету громадського порятунку при командувачі експедиційної колони побережної армії. До речі, як його звати, того командувача?
Робесп’єр відповів:
— Він з аристократів.
І почав перегортати папери.
— Віддамо аристократа під нагляд священика, — сказав Дантон. — Я не довіряю самому священикові, не довіряю і самому аристократові. А коли вони вдвох, я не боюся: один наглядає за другим, і справа йде добре.
Гнівна складка між бровами Сімурдена поглибилась, але, мабуть, вважаючи зауваження по суті справедливим, він не повернувся до Дантона і промовив своїм суворим голосом:
— Якщо республіканський командир, відданий під мій нагляд, зробить хибний крок, — він буде покараний на голову.
Робесп’єр, не відриваючи очей від паперів, сказав:
— Ось ім’я. Громадянине Сімурден, молодий командир, доля якого доручається вам, — колишній віконт, на ім’я Говен.
Сімурден зблід.
— Говен! — скрикнув він.
Марат помітив його раптову блідість.
— Віконт Говен, — повторив Сімурден.
— Так, — відповів Робесп’єр,
— Ну, то як? — сказав Марат, пильно дивлячись на Сімурдена.
Настала пауза. Марат спитав:
— Громадянине Сімурден, приймаєте ви доручене вам завдання — стати комісаром при командувачі Говені на тих умовах, які ви самі визначили? Згода?
— Згода, — відповів Сімурден, все більше бліднучи.
Робесп’єр узяв перо, що лежало перед ним, написав своїм повільним і чітким почерком чотири рядки на аркуші паперу, вгорі якого стояло: «Комітет громадського порятунку», підписав і підсунув аркуш і перо до Дантона. Дантон підписав, і Марат, що не зводив пильного погляду з смертельно блідого обличчя Сімурдена, підписав після Дантона. Потім Робесп’єр знову взяв аркуш, поставив дату і простяг його Сімурденові. Той прочитав:
«РІК ДРУГИЙ РЕСПУБЛІКИ
Цим громадянинові Сімурденові даються повноваження комісара Комітету громадського порятунку при громадянинові Говенові, командувачі експедиційної колони прибережної армії.
Робесп’єр. — Дантон. — Марат».
І нижче підписів — дата:
«28 червня 1793 року»
Революційний, так званий громадянський, календар[81] в ті часи ще не увійшов у дію легально; Конвент ухвалив його, на пропозицію Ромма, тільки 5 жовтня 1793 року.
Доки Сімурден читав, Марат розглядав його. Потім промовив півголосом, ніби говорячи сам до себе.
— Ще не все зроблено. Це треба підтвердити декретом Конвенту або спеціальною постановою Комітету громадського порятунку.
— Громадянине Сімурден, — спитав Робесп’єр, — де ви живете?
— В домі Торговельної палати.
— Стривайте, я теж, — сказав Дантон. — Ми сусіди.
Робесп’єр продовжував:
— Не можна гаяти жодної хвилини. Завтра ви дістанете офіціальний документ, підписаний усіма членами Комітету громадського порятунку. Це буде підтвердженням вашого призначення для комісарів при армії: Філіппо, Прієра із Марни, Лукуентра, Альк’є і інших. Ваша особа нам відома. Ваша влада необмежена. Ви можете зробити Говена генералом або послати його на ешафот. Призначенця ви дістанете завтра о третій годині. Коли ви виїдете?
— О четвертій, — сказав Сімурден.
І вони розійшлись.
Повернувшись додому, Марат попередив Сімонну Еврар[82], що він завтра піде в Конвент.
КНИГА ТРЕТЯ
КОНВЕНТ
І. КОНВЕНТ
1
Ми підходимо до найвищої вершини.
Перед нами Конвент.
Ця велична скеля притягає погляд.
Ніколи ще на горизонті людства не було такої височини.
Є Гімалаї і є Конвент.
Можливо, що Конвент — кульмінаційний пункт історії.
Доки жив Конвент, — бо ж і збори людей мають своє життя, — ніхто не міг собі цілком уявити, що він таке. Саме його велич випадала з уваги сучасників. Всі були занадто налякані, щоб дивуватися. Все велике несе в собі священний жах. Легко милуватися горбами й пагорками, але все дуже високе — чи то гора, чи то зборище людей, чи то досконалий утвір мистецтва — лякає, коли дивитися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яносто третій рік», після закриття браузера.