Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Узимку, о пів на четверту, мовчазна служниця, що гляділа помешкання, топила коминок; улітку, о пів на четверту, та сама наймичка подавала морозиво.
О четвертій годині, як ми вже сказали, прийшов той таємничий мешканець.
За двадцять хвилин до кам’яниці під’їжджав ридван; із нього виходила жінка в темному або в гранатовому вбранні, з опущеною на обличчя густою вуаллю, прослизала, мов тінь, біля комірки воротаря і легкою, нечутною ходою підіймалася сходами.
Жодного разу не було такого, щоб хтось запитав її, куди вона йде.
Тож обличчя її, так само як і обличчя незнайомця, було невідоме обом воротарям, цим зразковим охоронцям, може, єдиним у величезному братстві столичних воротарів, які здатні були до такої скромності.
Звісно ж, вона піднімалася не вище другого поверху. Вона тихенько стукала умовним стукотом; двері відчинялися, потім щільно зачинялися, та й годі.
Під час виходу з дому відбувався той самий маневр, що й на вході. Незнайомка виходила перша, так само під вуаллю, і сідала в ридван, який прямував то в один кінець вулиці, то в другий; за двадцять хвилин виходив незнайомець, огорнувшись шаликом або затуливши обличчя хусткою, і теж зникав.
Наступного дня після візиту графа Монте-Крісто до Данґляра і похорону Валентини таємничий мешканець прийшов не о четвертій годині, як водилося, а о десятій ранку.
Майже відразу, без звичної перерви, підкотив найнятий ридван, і пані під вуаллю хутко побралася сходами.
Двері відчинилися і зачинилися знову.
Та перш ніж двері встигли зачинитися, пані вигукнула:
— Люсьєне, друже мій!
У такий спосіб воротар несамохіть почув той вигук і вперше дізнався, що його мешканця звати Люсьєн; та оскільки то був зразковий воротар, то він дав собі слово не казати про це навіть дружині.
— Що сталося, люба? — запитав той, що його ім’я зрадило сум’яття і квапливість пані під вуаллю. — Кажіть-бо швидше.
— Можу я здатися на вас?
— Та певно, ви ж знаєте. Але що сталося? Ваша записка геть спантеличила мене. Така квапливість, жахливий почерк… Заспокойте ж мене або вже й геть перелякайте!
— Сталося ось що! — сказала пані, допитливо глянувши на Люсьєна. — Данґляр сьогодні вночі поїхав.
— Поїхав? Данґляр поїхав? Куди?
— Не знаю.
— Та ба! Не знаєте? То він назовсім поїхав?
— Напевно. О десятій вечора він подався своїми кіньми до Шарантонської застави; там його чекав поштовий ридван; він сів у нього зі своїм лакеєм і сказав нашому візникові, що їде у Фонтенбло.
— Та й що! А ви кажете…
— Зачекайте, друже мій. Він покинув мені лист.
— Лист?
— Авжеж. Прочитайте.
І баронеса простягнула Дебре розпечатаний конверт.
Перш ніж узятися до читання, Дебре трохи подумав, наче намагався відгадати, що буде в тому листі, чи радше наче хотів заздалегідь ухвалити рішення, хоч що було б у тім листі.
За декілька секунд він, певне, на чомусь зупинився і заходився читати.
Ось що було в тому листі, який так збурив пані Данґляр.
«Шановна пані, вірна наша дружино».
Дебре несамохіть зупинився і поглянув на баронесу, яка зашарілася наче маківка.
— Читайте! — сказала вона.
Дебре провадив:
«Коли ви отримаєте цей лист, у вас уже не буде чоловіка. Не тривожтеся надміру; не буде у вас чоловіка, як нема і доньки; інакше мовлячи, я буду на одному з тридцяти чи сорока шляхів, якими покидають Францію.
Ви чекаєте від мене пояснень, і оскільки ви жінка, що цілком здатна їх зрозуміти, я вам їх і надаю.
То слухайте:
Сьогодні в мене вимагали виплати п’яти мільйонів, що я і вчинив; майже безпосередньо після цього потрібна була ще одна виплата, у такій само сумі; я відклав її на завтра; сьогодні я їду, щоб уникнути того завтрашнього дня, що міг би бути для мене надто прикрий.
Ви розумієте це, правда ж, шановна пані й люба дружино?
Я кажу: “ви розумієте” адже ви знаєте мої справи незгірше від мене; ви знаєте їх навіть ліпше, ніж я, бо якби потрібно було пояснити, куди поділася добряча половина мого статку, що ще недавно був чималенький, то я не міг би зробити цього, тоді як ви, певен, пречудово впоралися б із цим завданням.
Жінки відзначаються непомильним чуттям, у них є власна алгебра, за допомогою якої вони можуть пояснити хоч яке диво.
А я знав тільки мої числа і перестав геть усе розуміти, коли мої числа пошили мене в дурні.
Чи не почували ви захвату від раптовості мого падіння?
Чи не дивувалися ви тому, із якою швидкістю тануть мої золоті зливки?
Мушу зізнатися, мене це засліпило мов блискавиця; що ж, буду сподіватися, ви знайшли трохи золота в попелі.
Із цією втішною надією я і вшиваюся, шановна пані й обачна моя дружино, і моє сумління нітрохи не докоряє мені за те, що я вас покидаю; адже у вас залишаються друзі, той попіл і, на довершення втіхи, свобода, яку я поспішаю вам повернути.
Усе ж таки, шановна пані, тут доречно буде сказати декілька слів цілком відверто.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.