Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І Моррель із навіженим реготом знову кинувся до пістолів.
Граф Монте-Крісто, блідий, мов примара, та з очима, що метали блискавиці, поклав руку на пістолі і сказав навіженому:
— А я повторюю: ви не вкоротите собі віку!
— Ану не дайте мені! — вигукнув Моррель в останньому пориванні, що, як і перше, розбилося об крицеву графову руку.
— Не дам!
— Та хто ви такий урешті? Звідки у вас право деспотично орудувати вільними і мислячими людьми? — вигукнув Максимільян.
— Хто я? — перепитав граф Монте-Крісто. — Слухайте. Я єдина людина на світі, котра має право сказати вам: Моррелю, я не хочу, щоб син твого батька сьогодні вмер!
І граф Монте-Крісто, величний, преображений, нездоланний, згорнувши руки, підійшов до Максимільяна, що весь тремтів, а той, несамохіть підкорившись божистій могуті того чоловіка, відступив на крок.
— Чому ви кажете про мого батька? — прошепотів він. — Навіщо пам’ять мого батька поєднувати з тим, що коїться сьогодні?
— Тому що я той, що порятував життя твоєму батькові, коли він захотів збавити собі віку, як оце ти сьогодні; тому що я той, що послав капшука твоїй юній сестрі і «Фараон» старому Моррелеві; тому що я Едмон Дантес, у якого ти грався на колінах ще дитиною!
Приголомшений Моррель заточився і, тяжко дихаючи, ступнув ще крок назад, потім сили його покинули, і він з гучним криком повалився до ніг графа Монте-Крісто.
І раптом у цій шляхетній душі сталося раптове і цілковите переродження: Моррель схопився на ноги, вибіг із кімнати і кинувся на сходи, волаючи на всеньку горлянку:
— Жюлі! Емманюелю!
Граф Монте-Крісто хотів було кинутися за ним навздогін, та Максимільян радше дав би себе вбити, ніж випустив би клямку дверей, які він замикав перед графом.
На той галас прибігли перелякані Жюлі й Емманюель разом із Пенелоном і слугами.
— На коліна! — вигукнув він голосом, що був здушений од сліз. — Ось наш добродійник, рятівник нашого батька…
Він хотів було сказати: «Ось Едмон Дантес!»
Граф Монте-Крісто зупинив його, ухопивши за руку.
Жюлі припала вустами до графової руки, Емманюель цілував його, мов бога-покровителя, а Моррель знову став навколішки і вклонився до самісінької землі.
Тоді цей залізний чоловік відчув, що серце його роздирається, пекуче полум’я ринуло з його грудей до очей, і він схилив голову й заплакав.
Декілька хвилин у тій кімнаті ллялися сльози і лунали зітхання, той хор утішив би слух навіть улюблених янголів Господніх.
Насилу отямившись після того струсу, Жюлі вибігла з кімнати, спустилася на долішній поверх, із дитячою радістю забігла у вітальню і підняла скляний ковпак, де лежав капшук, якого подарував незнайомець із Меянських алей.
Тим часом Емманюель уривчастим голосом казав графові Монте-Крісто:
— Ох, пане графе, ви знаєте, що ми так часто балакаємо про нашого невідомого ласкавця, знаєте, якою вдячністю і яким обожнюванням оточуємо ми пам’ять про нього. Як могли ви так довго чекати, щоб відкритися нам? Ох, це було так жорстоко і до нас, і, сказати б, до самих вас теж!
— Зрозумійте, друже мій, — сказав граф Монте-Крісто, — я можу називати вас так, тому що, самі того не знаючи, ви мені друг ось уже одинадцять років. Цю таємницю змусила мене відкрити важлива подія, та я не можу вам сказати яка.
Господь свідок, я хотів усеньке життя зберігати цю таємницю у глибині душі, та ваш брат Максимільян видер її у мене погрозами, у яких, я певен, він уже кається.
Максимільян і досі стояв на колінах, трохи оддалік, притулившись лицем до фотеля.
— Пильнуйте його, — тихо докинув граф Монте-Крісто, значуще потиснувши Емманюелеві долоню.
— Чому? — здивовано поспитався той.
— Не можу пояснити вам, але пильнуйте.
Емманюель окинув поглядом кімнату й угледів Моррелеві пістолі.
Очі його перелякано зупинилися на зброї, і він показав на неї графові Монте-Крісто, помалу звівши руку на рівень столу.
Граф Монте-Крісто помалу кивнув.
Емманюель простягнув було руку до пістолів.
Та граф Монте-Крісто перепинив його.
Потім підійшов до Морреля і взяв його за руку; бурхливі почуття, що допіру стрясали Максимільянове серце, заступило глибоке заціпеніння.
Повернулася Жюлі. Вона тримала в руці шовковий капшук, і дві сяйливі радісні сльозинки котилися її щоками, мов дві краплі ранкової роси.
— Ось наша реліквія, — сказала вона, — не думайте, що вона мені менш дорога, відтоді як ми дізналися, хто наш рятівник.
— Дитино моя, — зашарівшись, відказав граф Монте-Крісто, — дозвольте мені взяти цей капшук. Тепер, коли ви знаєте мене, я хочу, щоб вам нагадувала про мене тільки дружня прихильність, якою ви вшановуєте мене.
— Ні, ні, благаю вас, — вигукнула Жюлі, притуляючи капшук до серця, — адже ви можете поїхати, адже прийде скорботна днина, і ви покинете нас, правда?
— Ви вгадали, — усміхнувшись, відказав граф Монте-Крісто, — за тиждень я покину цю країну, де стільки людей, що заслуговують небесної покари, жили щасливо, а мій батько вмирав з голоду і від горя.
Сповіщаючи про свій від’їзд, граф Монте-Крісто поглянув на Морреля і побачив, що слова: «Я покину цю країну» не вивели Морреля з його летаргії; він зрозумів, що йому належить витримати ще одну битву з горем свого друга, тож він узяв за руки Жюлі й Емманюеля і сказав їм м’яко і владно:
— Любі друзі, прошу вас, покиньте мне наодинці з Максимільяном.
Жюлі скористалася нагодою, щоб однести коштовну реліквію, про яку забув граф Монте-Крісто.
Вона поквапила чоловіка.
— Покиньмо їх, — сказала вона.
Граф Монте-Крісто лишився з Моррелем, що був непорушний, наче бовван.
— Послухай, Максимільяне, — сказав він, владно торкнувшись його плеча, — ти нарешті станеш людиною чи ні?
— Так, я знову починаю страждати.
Граф Монте-Крісто спохмурнів; здавалося, він був у полоні тяжкого сумніву.
— Максимільяне, — сказав він, — такі думки не гідні християнина.
— Заспокойтеся, друже мій, — звівши голову й усміхаючись безмежно сумовитою усмішкою, сказав Максимільян, — я не буду шукати собі смерті.
— Отож, — сказав граф Монте-Крісто, — не буде більше пістолів, не буде відчаю?
— Ні, адже у мене є ліпше, ніж цівка пістоля чи лезо ножа, щоб зцілитися від мого болю.
— Бідолашний навіженцю! І що ж воно таке?
— Мій біль — він сам уб’є мене.
— Друже, вислухай-но мене, — так само сумно сказав граф Монте-Крісто. — Якось, коли мене охопив такий самий відчай, як і тебе оце, бо призвів він до такого самого рішення, я, як і ти оце, хотів укоротити собі віку; якось і батько, у такій само розпуці, теж хотів завдати собі смерті. Якби твоєму батькові, тієї миті, коли він притуляв цівку пістоля до чола,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.