Читати книгу - "Ходіння по муках"

До білого світу тривало переслідування двох мамонтовських дивізій. Тисячі трупів у синіх козачих бешметах, шароварах з червоними лампасами лежали на полі, і гасали наполохані коні без вершників.

В обід будьоннівці величезним табором на рівному полі товпились біля хороших, з чистої міді, похідних кухонь, відбитих у ворога. В них парував куліш, як і годиться, з пшона з салом, і на цей раз з добавкою макаронів, рису, бобів, солонини, і багато ще такого для смаку було намішано туди кашоварами.

Добре попоївши, бійці курили і хвалилися один перед одним: хто зброєю, добутою в бою, — кавалерійською шаблею в сріблі, японським карабіном, — хто донським скакуном — рудим, з лисиною, в «панчохах».

Збудження від бою не вщухало, — де там! всюди заграли гармошки. Гримнули голоси з підголосками: «Все хмари, хмари облягали, на поле впав туман…» А подекуди під бринькання балалайки пішли вигупувати підборами, під присвист — вимахувати руками, як лебідь крильми, — дрібно бити землю навприсядки.

Але ось протяжно заграли сурми. Знову — в бій, на трудну роботу! Вдалині ступою проїхав Будьонний, в бурці і сріблястій папасі, і з ним обидва начдиви. І знову почали строїтись полки, і в гущі їх попливли, погойдуючись, вісім червоних прапорів.

Страшний розгром першої колони примусив білих припинити оточення Будьонного, — початковий план був зірваний, і він зараз же скористався цим замішанням противника. Тієї ж ночі на світанку будьоннівці атакували другу колону мамонтовців, вона також не витримала удару і відступила до залізниці, під охорону бронепоїзда. Він ішов з Воронежа, важко гуркочучи, через мости. Під сталевими баштами його, коло шестидюймовок і кулеметів артилеристи офіцери вдивлялися в туман, що повільно розходився. Час від часу попереду на колії з’являвся зв’язківець, який махав прапорцем. На хвилину бронепоїзд спинявся, приймаючи відомості. Так стало відомо про тяжкий стан другої колони, яку будьоннівці гнали до залізниці.

Бронепоїзд розвинув швидкість. Не змовкаючи, ревів хриплий гудок на його паровозі, даючи знати своїм про близьку допомогу.

Артилеристи, що дивились в баштові щілини, побачили невиразну в тумані тінь, — вона мчала колією назустріч бронепоїзду. Він застопорив і дав задній хід. По тіні, що швидко виростала, вдарили з гармати. Але було вже пізно. Великий товарний паровоз, пущений без людей, на всіх парах налетів на передній сталевий вагон бронепоїзда. Паровоз був весь — спереду і з боків — обкладений динамітом. Гримнув вибух. Зараз же від детонації вибухнули снаряди в броневагоні. В вихрі землі, піску, вогню, диму, пари броневагон став сторч і перекинувся, роздавлюючи і стягуючи під укіс всю чудову сталеву черепаху.

Друга колона мамонтовців утекла на Воронеж, Туди ж — без бою — почала відступати і третя колона, Але її примусили прийняти бій — на четверту добу цього нечуваного побоїща — і вщент розбили її, встеляючи на версти поля і пагорки порубаними станичниками.

Розкидані, втративши в деяких полках майже половину складу, всі донські й кубанські дивізії відійшли за річку. Туди ж — вранці двадцять четвертого — підступили головні сили будьоннівців. Дерев’яний міст, що охоронявся попівською командою і тепловськими юнкерами, був покинутий цілим. З боку міста стріляло кілька батарей, підкидаючи стовпи болота й води. Будьонний під’їхав до мосту і побачив, що він збудований на живу нитку. Він викликав музикантів з срібними трубами й наказав їм перейти на той бік річки і там грати щось дуже веселе, задьористе, — марші й польки. Учні консерваторії, — як були тоді взяті: в куцих шинельках, з жовто-червоними нашивками на плечах, — побігли через міст, і — тільки-но встигли перебратися — в нього вдарив снаряд, і він завалився. Під гуркіт вибухів, напівживі від страху, музиканти задуділи й заревли в срібні труби…

Кожному кінному бійцеві був даний в руки артилерійський снаряд. «Вперед, вперед!» — закричали комісари й командири і поперед ескадрону кинулися в крижану воду, що кипіла й вирувала від вибухаючих снарядів. На глибині люди сповзали з сідел і пливли, тримаючись одною рукою за гриву, другою підтримуючи снаряд. Поскакали в сердиту річку артилерійські запряги, волочачи гармати по дну. Переправившись, будьоннівці, злі й мокрі, на мокрих конях, гаряче атакували Воронеж. Але й тут дивізії Мамонтова і Шкуро не прийняли бою і поквапно одійшли за Дон, в бік Касторної.

Розгром найкращої кінноти білих і здобуття Воронежа входило одною з початкових операцій в грандіозний воєнний план, створений новим керівництвом Південного фронту.

Аркуші цього плану, на синюватому папері, підписані Сталіним, були одержані командармами, комкорами, начдивами, комбригами й командирами полків. У ньому передбачались якнайдокладніше, — зрозумілі кожному червоноармійцеві і на ділі здійсненні, — операції всіх частин Південного фронту, починаючи від району Орла і Кром, звідки, під ударами окремої групи, керованої Серго Орджонікідзе, відступала пошарпана денікінська гвардія з генералом Кутеповим, який поклявся — першим вдертися в Москву, — від операцій у районі Воронежа і Касторної, де корпусу Будьонного було поставлено завдання — розітнути білий фронт на стику Донської і Добровольчої армій, кінчаючи здобуттям Ростова-на-Дону, шлях на який лежав в утворений прорив через пролетарський шахтарський Донбас.

Несподівано для всіх, хто в пропльованих готелях сидів уже напоготові, з укладеними чемоданами, певний, що до Нового року в Москву французи привезуть шампанське, устриць і навіть пармські фіалки, і для тих, хто в Парижі, бувало, годинами дожидав у прийомній у владаря Європи, а тепер з піднятим чолом і майже, от-от уже, з конституційною Росією за плечима, не затримуючись, входив у кабінет Жоржа Клемансо, де тріщав камін і маленький, згорблений, з сивими бровами, що нависли над проектом світової могильної тиші, сидів диктатор, і француз вставав, а росіянин з захопленням стискав його вузлуваті пальці; нарешті, несподівано для самого Антона Івановича Денікіна, який давно вже перестав грати кожної п’ятниці у вінт і, будучи слабким, як усі люди, почав вірити в своє обрання з неба, — більшовики, які дихали на ладан, щось таке зробили незрозуміле: в розпалі висипного тифу, страшного голоду і остаточної господарської розрухи організували могутній контрнаступ, і пішла тріщати вся світова політика задушення і розчленування червоної Росії, цієї неосяжної країни, що була — правду кажучи — загадкою для західноєвропейських