Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

і Maman, свою єдину дитину, якій тоді було років сім чи вісім. Сама Провінція у той час налічувала десь років двадцять з лишком, і, звісно, їй ніколи не доводилося бачити такого Креза, як мій дідусь. У 1659 році Лорд-правитель виділив йому шістсот акрів землі на узбережжі Чоптанку, і він разом з усіма своїми людьми та скарбом перетнув Затоку, щоб збудувати собі дім.

Ебенезер, дивуючись, похитав головою, але не з приводу Генрієттиної розповіді.

— Е, ні, Ебене, ти мусиш зачекати, як і обіцяв, — сказала вона. — Те, що ти чув, — це лише приказка, а справжня казка тільки починається.

Вона вирекла, що серед челяді мсьє був один літній чоловік, відомий як Альфред, який був слугою у свого хазяїна так давно, що ніхто вже й не пам'ятав, коли він з'явився. Про того Альфреда казали, що він знав Сесіля набагато краще, аніж сама мадам Едуард, і його хазяїн терпіти його не міг. Сесіль не був таким тупаком, щоб не усвідомлювати хиб своєї вдачі, але його стан дозволяв йому карати за свої недоліки інших; втім, він не зважувався звільнити свого слугу і покінчити з тим, не тільки тому, що Альфред стільки про нього знав, але й тому, що слуга, попри свій низький стан челядника, здавалося, був наділений гострим розумом і даром передбачення. Цей мсьє ніколи не проминав нагоди скористатися з порад свого слуги, оскільки він, як і багато інших людей, мав досить кебети, щоб розпізнати здоровий глузд, коли йому на нього вказували, навіть якщо він не мав досить олії в голові, щоб здогадатися самому; але бідолашний Альфред за свої заслуги мало що мав, позаяк щоразу, як користалися з його порад, відраза господаря до нього тільки зростала.

Тепер Сесіль із надзвичайним поспіхом і запалом заходився зводити будинок. Він привіз із собою цілий шлюп теслярів, столярів, мулярів і навіть склярів, хоч скло для вікон і дзеркал було досі в дорозі з Лондона. За шість місяців, поки його родина і робітники жили в хатинках, звели показну дерев'яну будівлю з величезною центральною частиною, що мала два крила. За звичайних обставин така сила людей могла б збудувати дім набагато швидше, але так склалося, що мсьє Едуард був одержимий страхом перед дикунами; раз-у-раз він зупиняв будівництво і змушував своїх людей будувати частокіл довкола обійстя, або ж корчувати у себе на мисі дерева, або зводити земляні укріплення для захисту від нападу індіян. Скільки тих індіян було числом і наскільки вони були вороже налаштовані, того ніхто тоді не знав, але Альфред, звісно, міг би тоді вказати мсьє, що такий захист нікуди не годиться. Одначе, як я вже сказала, він був бездоганним слугою; він ніколи не зважувався давати поради, якщо його про це не просили, а Сесіль був надто захоплений будівництвом отих своїх частоколів, майданчиків для гармат і равелінів, щоб взяти під сумнів їхню доцільність. Одним словом, індіян вряди-годи таки бачили десь поблизу, хоча цілком можливо, що найзловіснішою підставою їхньої появи була проста цікавість, однак їхньої присутності виявлялося досить, щоб Сесіль із новим завзяттям починав мурувати зубчасті стіни зі стрільницями й навісними бійницями.

Коли нарешті будинок майже закінчили, бо залишилося хіба що вставити шибки у вікна, він посадив Софі й Альфреда у невеличкого човна, сів сам і наказав іншому слузі відвезти їх на якихось сто ярдів від берега, щоб мати змогу краще розгледіти Едуардін, який стояв на узвишші в усій своїй шляхетній пишноті.

— Ну, що, Софі, — запитав Сесіль (я тут вигадаю ці діалоги, щоб цікавіше було слухати, якщо Лауреат, звісно, не буде проти). — Ну, то як, Софі, — поцікавився він, — що ти тепер скажеш про Едуардін?

І мадам Едуард відповіла:

— Він дуже милий, mon cher.

— Милий? Та що ти кажеш! — Уявіть собі, як він побагровів, неначе тато, а бідолашна Софі опустила очі долу. — Милий, це ж треба таке сказати! C'est magnifique! Sans pareil![93] А отой мій pallisade[94]! Таж до нас тепер ніхто не підступиться! — І він зажадав знати, чи ж і Альфред дивиться на Едуардін тільки як на такого собі beau[95].

— Будинок розкішний, мсьє, — я наче чую, як Альфред це каже, і цілком спокійно. — Він і справді вишуканий.

— Що? Ти так думаєш? Ну, це вже краще!

Ебенезер, Анна і Мері Манґамморі оплесками висловили своє захоплення від того, як гарно Генрієтта вдавала голос і наслідувала міміку графа та його боязкого слуги.

— Але як мсьє може помітити…

— Як? Помітити що?

— Я думаю про дикунів-індіян, мсьє…

— Ага, ти думаєш про них? Ти чула це, Софі? Наш Альфред думає про les sauvages[96]! Та я тільки про це і думаю, бовдуре! У них мало шансів здолати мій частокіл!

— Ніяких, мсьє, але я боюся, що їм зовсім не треба буде його долати.

— А то як це? Чи ти думаєш, що в них є артилерія?

Після чого Альфред прочистив горло і чемно проказав:

— Я чув, що під час облоги ці дикуни вдаються до запалених стріл. Попри те що ви викорчували дерева, вони дуже легко (якщо в них буде бажання) можуть стати отамо в лісі й метати свої стріли через частокіл просто в дім — який, звісно, одразу загориться, позаяк він дерев'яний. Мсьє буде змушений зібрати багато людей, щоб загасити полум'я, а отже, залишить частокіл під слабким захистом — і дикуни вже не забаряться напасти на нас. Звісно, якщо вони тільки будуть до нас вороже налаштовані.

— Та це ж смішно! — Тут, я гадаю, Сесіль був ладен вдарити свого слугу за те, що той висловив таку можливість. Але наступного дня теслі, які вже готувалися повернутися до Сент-Мері, дізналися, що їх зоставили ще на три місяці, щоб перебудувати будинок, який вони щойно скінчили. Ба більше, вони повинні були працювати вже не теслями, бо мусили тепер класти цеглу. Спочатку мсьє вислав робітників, щоб ті дослідили берег у пошуках глини; коли вони знайшли гарні поклади, він змусив половину своїх людей копати, формувати цеглини й випалювати їх, а другу половину — місити розчин і класти готові цеглини. Те, що він насправді зробив, так це збудував ще один дім із цегли,