Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Та раптом він похопився, зробив над собою зусилля і стримався. Потім усміхнувся, і його спотворене обличчя пом’якшало.

— Утім, — сказав він, — ваша розписка — ті ж таки гроші.

— Авжеж, якби ви були в Римі, «Томсон і Френч» заплатили б вам за моєю розпискою так само легко, як ви самі робите це зараз.

— Перепрошую, пане графе, перепрошую.

— То я можу лишити ці грошенята собі?

— Так, так, залиште, — утираючи спітніле чоло, відказав Данґляр.

Граф Монте-Кріс­то знову поклав чеки до кишені, причім обличчя його ніби промовляло: «Що ж, подумайте; якщо ви шкодуєте, то ще не пізно».

— Ні, ні, — сказав Данґляр, — залиште чеки собі. Але, знаєте, ми, грошові мішки, ще й величезні формалісти. Я призначав ці грошенята для притулків, і мені здавалося, ніби я обікрав їх, не виплативши саме цими чеками, наче гроші не всі однакові. Перепрошую!

І він гучно, проте істерично зареготав.

— Вибачаю, — люб’язно відказав граф Монте-Кріс­то, — і кладу грошенята до кишені.

І він поклав чеки в гаманець.

— Але ж у вас тут залишається ще сто тисяч франків? — запитав Данґляр.

— О, дрібниці! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Комісійні становлять, певне, десь таку суму, то залиште це собі, та й ми розквитаємося.

— Ви серйозно, пане графе?

— Я ніколи не жартую з банкірами, — відказав граф Монте-Кріс­то так поважно, що це межувало майже із зухвалістю.

І подався до дверей тієї миті, коли лакей доповідав:

— Пан де Бовіль, головний скарбник Управління притулків.

— Бачите, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я вчасно прийшов, щоб скористатися вашими чеками; вони просто нарозхват у вас.

Данґляр знову зблід і хутко попрощався з ним.

Граф Монте-Кріс­то обмінявся церемонним поклоном із паном де Бовілем, що чекав у передпокої й після того, як граф пішов собі, увійшов до кабінету в супроводі лакея.

На обличчі графа Монте-Кріс­то, що було завжди таке поважне, мимохідь промайнула посмішка, коли він побачив у руці скарбника притулків капшук.

Біля дверей на нього чекала коляса, і він звелів відразу ж їхати у банк.

Тим часом Данґляр, гамуючи хвилювання, ішов назустріч своєму відвідувачеві.

Дарма й казати, що на вустах його завмерла привітна усмішка.

— Добридень, любий кредиторе, — сказав він, — адже закладаюся, що до мене прийшов саме кредитор.

— Ви вгадали, пане бароне, — відказав Бовіль, — у моїй особі до вас з’явилися притулки: вдови й сироти моєю рукою просять у вас милостині на п’ять мільйонів.

— А ще кажуть, що сиротам треба співчувати! — продовжуючи жарт, сказав Данґляр. — Бідолашні діти!

— Ото я і прийшов од їхнього імені, — сказав Бовіль. — Ви мали отримати вчора мого листа…

— Авжеж.

— Так ось і я, із розпискою про одержання.

— Любий пане де Бовілю, — сказав Данґляр, — ваші вдови й сироти, якщо ви нічого не маєте проти, можуть зачекати двадцять чотири години, тому що граф Монте-Кріс­то, який допіру вийшов звідціля… ви ж бо з ним зустрілися, правда?

— Ага, та й що?

— То цей Монте-Кріс­то і забрав їхні п’ять мільйонів!

— Як це?

— Граф мав у мене необмежений кредит, відкритий банковою компанією «Томсон і Френч». Він попросив у мене відразу п’ять мільйонів, і я дав йому чека на банк, де я тримаю мої гроші; бачте, я боюся, що як вимагатиму в управителя банку десять мільйонів за один день, це може видатися йому дуже дивним. За два дні — інша річ, — усміхнувшись докинув Данґляр.

— Ти ба! — недовірливо вигукнув Бовіль. — П’ять мільйонів цьому панові, який допіру вийшов звідціля та ще й уклонився мені, наче ми з ним знайомі?

— Може, він вас і знає, хоч ви з ним і не знайомі. Граф Монте-Кріс­то знає всіх.

— П’ять мільйонів!

— Ось його розписка. Зробіть, як апостол Хома: погляньте і помацайте.

Бовіль узяв папір, який простягав йому Данґляр і прочитав: «Отримав од барона Данґляра п’ять мільйонів сто тисяч франків, які, за бажанням, виплатить йому банковий дім “Томсон і Френч”».

— Усе так! — сказав він.

— Вам відома компанія «Томсон і Френч»?

— Авжеж, — відказав Бовіль, — у мене була якось із ними оборудка на двісті тисяч франків, та відтоді я нічого про них не чув.

— Одна з найліпших банкових компаній у Європі, — сказав Данґляр, недбало кинувши на стіл розписку, яку він узяв із Бовілевих рук.

— І на його рахунку було п’ять мільйонів тільки у вас? Та він якийсь набоб, цей граф Монте-Кріс­то!

— Ох, не знаю, хто він, та в нього були три необмежені кредити: один у мене, другий у Ротшильда, третій у Ляффіта. І як бачите, — недбало докинув Данґляр, — він обрав мене і лишив мені сто тисяч франків ажіо.

Бовіль був у величезному захваті.

— Треба буде заглянути до нього, — сказав він. — Постараюся, щоб він заснував у нас якийсь благочинний заклад.

— І це справа нехибна: він тільки милостині роздає більше, ніж на двадцять тисяч франків щомісяця.

— Та це просто чудово! А ще поставлю йому за приклад пані де Морсер із її сином.

— В якому стосунку?

— Вони пожертвували всенький свій статок притулкам.

— Який статок?

— А свій-таки, маєток покійного генерала де Морсера.

— А чому?

— Не хотіли користуватися майном, набутим такими ницими способами.

— За що ж вони житимуть?

— Мати їде в провінцію, а син вступає на військову службу.

— Ти ба, які делікатні! — вигукнув Данґляр.

— Не далі як учора я зареєстрував дарчу.

— І скільки в них було?

— Та небагато, мільйон двісті тисяч із гаком. Але повернімося до наших грошенят.

— Будь ласка, — спокійнісінько сказав Данґляр. — То вам дуже терміново потрібні ці гроші?

— Дуже, бо завтра в нас касова ревізія.

— Завтра! Чому ж ви відразу не сказали цього? До завтра ще ціла вічність! О котрій годині ревізія?

— О другій.

— Пришліть когось пополудні, — всміхнувшись, мовив Данґляр.

Бовіль тільки головою кивнув, жмакаючи гаманець.

— Або ось що, — сказав Данґляр, — можна зробити ще ліпше.

— А що?

— Розписка графа Монте-Кріс­то — ті самі гроші. Пред’явіть цю розписку Ротшильду чи Ляффіту, і вони відразу візьмуть її до оплати.

— Попри те, що їм доведеться розраховуватися з Римом?

— Авжеж. Ви тільки втратите тисяч п’ять або шість на дисконті.

Скарбник відсахнувся.

— Ох, знаєте, я ліпше до завтра зачекаю. Ви так просто про це кажете!

— Перепрошую, — з дивовижним нахабством сказав Данґляр, — я подумав, що вам треба покрити невелику невистачу.

— Та де! — вигукнув скарбник.

— У нас буває таке, то доводиться йти на жертви.

— Слава Богу, ні, — сказав Бовіль.

— Тоді до завтра. Згодні, любий пане?

— Гаразд, до завтра; але щоб уже напевне.

— Та ви жартуєте! Пришліть когось опівдні, в банку вже чекатимуть.

— Я сам прийду.

— Тим ліпше, я буду мати задоволення бачити вас.

Вони потиснули одне одному долоні.

— До речі, — сказав Бовіль, — хіба не будете на похороні бідолашної панни де