Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Було б краще, якби тільки один з нас поїхав, Ебене, а другий залишився тут. Учора пішов поголос, що якийсь знакомитий пірат, чи то Еврі, чи то Аврі, не знаю, як його точно звати, плаває десь неподалік, прямуючи затокою вгору, і на своєму шляху грабує, де попадя. Не думаю, що він стане відходити так далеко від відкритої води, але народ тут уже схопився за зброю, і жінкам потрібен буде захист. Та й, крім того, ти ж хочеш побути зі своєю сестрою, хіба ні?

— Ох, Джоне…

— Ні, тепер ні слова! Ти ж знаєш, який то тягар для мене — завдячувати тобі своїм життям, Ебене; даруй мені цей шанс хоч трохи поквитатися з тобою.

Ебенезер зітхнув і зізнався, що він не в змозі йому тут щось заперечити, бо Біллі, схоже, затаїв на нього образу. Він пообіцяв, що пригляне за Генрієттою, і поклявся, що коли заручники не прибудуть за чотири дні живі та здорові, то він приведе посполите рушення Меріленду на острів Бладсворт. Макевой вирішив іти без подальших зволікань; Ебенезер, немало побоюючись, провів його до візка Біллі, попрощався і повернувся на цвинтар.

Попри збуджений настрій селян, наступні декілька днів виявилися для Ебенезера й Анни щасливими і були позбавлені майже будь-яких турбот. І справді, страх перед піратами (підставою для якого було повідомлення губернатора Ніколсона, що у водах Меріленду помітили корабель Бена Довгела Еврі «Фенсі» і бригантину капітана Дея «Йосія») виявився тим лихом, що не без добра. По-перше, чутки про каперів, що чинять напади, змусили всіх проводити більшість часу вдома, і таким чином це, вкупі зі смертю сера Гаррі Рассекса, яка відволікла увагу мешканців, дало змогу Анні уникнути незручного для неї становища; і водночас це так само позбавило Ебенезера необхідності й далі вдавати із себе сера Бенджаміна Олівера або відкрити своє справжнє ім'я. По-друге, хоч Генрієтта і була занепокоєна новиною про те небезпечне відрядження, у яке довелося вирушити Макевою, однак вона була у захваті знову побачити «міс Бромлі», і вони дуже швидко зробилися щирими подругами, і хоч Анна і Мері Манґамморі (яка також гостювала в них) добре ладнали між собою, місіс Рассекс, видавалося, була дуже збентежена присутністю близнюків; Ебенезер відчував, що вона навряд чи схотіла б приймати їх як гостей, якби не ті обставини, за яких жінки потребували чоловічого захисту.

Її поведінка була доволі дивною і суперечливою: у їхній присутності вона ставилася до них стримано, ба навіть дещо вороже, але тільки-но вони наважувалися поткнути носа куди-небудь надвір, вона, здавалося, починала сильно турбуватися про те, щоб з ними нічого не трапилося, і з явним полегшенням зустрічала їх, коли вони поверталися, не потрапивши в полон до піратів. Виявилося, початкові побоювання Ебенезера, що вона зненавиділа його за ту роль, яку він відіграв у падінні мірошника, не мали під собою підстав; вона прийняла від них слова спочуття у зв'язку з втратою чоловіка, але охоче визнала, що усім, і їй також, стало тільки краще від смерті сера Гаррі, і наголосила на тому, що ані Ебенезер, ані Макевой анітрохи в тому не винні. Утім, вона ледь не з роздратуванням слухала розповідь поета про його мандри з квітня місяця, і коли він висловив свою радість від того, що знов поєднався із сестрою, вона полишила кімнату.

— Я ніяк не можу збагнути, — сказала Анна з цього приводу. — Вона була перед цим такою люб'язною, а тепер таке враження, що їй просто дивитися на нас уже завдає болю.

— Ні, дитино моя, — усміхнулася Мері Манґамморі. — Я вже давно примирилася з тим, що мені так ніколи й не вдасться розгадати таємничу вдачу Роксі. Одному тільки Богу відомо, як могла на неї вплинути смерть Гаррі — почнемо з того, що вона мені так ніколи й не розповіла, навіщо взагалі вийшла заміж за ту тварюку!

— Треба бути терплячими, — мовила Генрієтта. — Постарайся її вибачити, Анно.

— Та що ти кажеш, це нам треба просити вибачення, — заперечив Ебенезер. — Твоя матінка — дуже розважлива жінка, і якщо ми її чимось таки образили, то це точно була не дрібничка.

Генрієтта всміхнулася.

— Раз уже ми всі погодилися, що це якась таємниця, тоді змінімо трохи для цього випадку афоризм: Rien comprendre c'est pardonner — n'est-ce pas[92]?

На тому й стали, хоча поет бачив у цій приказці двозначність, яка його непокоїла.

Щоб відплатити серу Гаррі по смерті за його грубість, селяни постановили залишити його могилу назавжди анонімною; діставши згоду місіс Рассекс, яка висловила свій намір переїхати найближчим часом до Енн-Арундел-Тауна, вони розібрали механізм млина і замість гранітної плити з написом позначили місце, де він знайшов собі вічний спокій, поклавши в головах і в ногах два нічим не прикрашених жорна. Генрієтта, хоч і не приховувала своєї радості від того, що позбулася батькового деспотизму, щодня покірно відвідувала могилу впродовж цих днів, часто в товаристві близнюків. Місіс Рассекс не хотіла ходити разом з ними, виправдовуючись тим, що боїться піратів; щоб вийти з будинку, вони мусили зняти засув із дверей, який вона одразу за ними ставила на місце, і щоб увійти, вони мусили три рази постукати та сказати гасло. До подібних пересторог вдалася також більшість мешканців, котрим сер Гаррі мав звичку розповідати історії про те, чого йому тільки не довелося стерпіти від рук капітана Паунда; повертаючись додому з цвинтаря, можна було бачити, як обабіч дороги всі вікна були закриті віконницями й забиті дошками, і Генрієтта заявила, що дехто навіть міцно позабивав двері у своїх будинках, залишивши тільки одну, яку замикали на важкий засув.

Ебенезеру важко вірилося в те, що пірати можуть просунутися так далеко Чесапіцькою затокою, і йому ніколи не доводилося чути, щоб вони нападали на цілі села в англійських провінціях; втім, відповідальність за цілий дім, повний жінок, тисла на нього важким тягарем — тим паче що в нього не було жодної зброї, окрім старої абордажної шаблі сера Гаррі, і загальний тривожний настрій передався і йому. Тому-то на третій день свого гостювання, п'ючи чай з Анною, Генрієттою і Мері Манґамморі, він запропонував, щоб вони вчинили за прикладом своїх сусідів.

— Зрештою, у нас