Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

з одними й тими ж батьками, однаковими тілами та однаковим генетичним матеріалом, але кожен мешкає в іншому будинку в іншому місті зі своїм власним комплексом обставин. Закручені туди й сюди тими обставинами, хлопці починають розходитися разом із розвитком сюжету книги, повзати чи ходити, чи стрибати, доки триває їхнє дитинство, підлітковий період і рання юність, як усі дедалі більше відмінні один від одного персонажі, кожен – своєю власною окремою стежиною, і все ж усі вони – один і той самий суб’єкт, три уявних варіанти самого себе, а відтак він сам буде вкинутий Номером Чотири для рівного рахунку, автор книги, тільки подробиці книги на тому рубежі були ще йому самому невідомі, він усвідомить, що саме намагається зробити, лише потому, як візьметься за справу, проте найголовніше – любити тих інших хлопчисьок так, начебто вони реальні, любити їх так само сильно, як він любив самого себе, як він любив того хлопця, котрий упав мертвим у нього на очах спекотної літньої днини 1961 року, і тепер, коли помер і його батько, ця книга, котру йому потрібно було написати, – заради них.

Бога ніде немає, сказав він собі, а життя – воно повсюди, і смерть повсюди, а живі й мертві з’єднані разом.

Тільки одне було певним. Один по одному уявні Фергюсони помиратимуть, як помер Арті Федерман, однак лише потому, як він навчиться їх любити так, ніби вони справжні, лише потому, як думка про те, щоби побачити, як вони помирають, стане для нього нестерпною, – от тоді він знову залишиться сам на сам із собою, останній уцілілий.

Звідси й назва книги: «4 3 2 1».

Так закінчується книга – Фергюсоном, котрий вирушає писати книжку. Третього лютого, з двома важкими валізами й рюкзаком, він покинув Нью-Йорк і автобусом рушив до Монреаля, де провів один тиждень з Лютером Бондом, а пізніше сів у літак і відбув через океан до Парижа. Наступні п’ять із половиною років він мешкав у двохкімнатній квартирі на рю Декарт у п’ятому окрузі, повсякчас трудився над романом про чотирьох Фергюсонів, котрий переріс у значно більшу за обсягом книгу, ніж він собі уявляв, і коли 25 серпня 1975 року він дописав у ній останнє слово, рукопис налічував одну тисячу сто тридцять три сторінки, віддруковані через два інтервали.

Найважчими епізодами для нього стали ті, де він мусив описувати загибель своїх улюблених хлопців. До чого важко виявилося вимислити бурю, що вбила тринадцятирічного підлітка із осяяною фізіономією, і як мордувався він, занотовуючи подробиці дорожньої аварії, що обірвала життя двадцятилітнього Фергюсона-3, і по тих двох неминучих, але страхітливих трагедіях ніщо не завдавало йому більше болю, ніж необхідність розповісти про смерть Фергюсона-1 уночі 8 вересня 1971 року, створення цього епізоду він відкладав до останніх сторінок книги, розповідь про пожежу, що охопила будинок у Рочестері, штат Нью-Йорк, коли сусід Фергюсона-1 унизу заснув, покурюючи в ліжку чергову «Пел-Мел», підпалив себе разом із простирадлами й ковдрами, що вкривали його, і коли полум’я застрибало по кімнаті, його іскри по деякім часі здійнялися й торкнулися стелі, а позаяк дерево в тому старому будинку було сухим і трухлявим, вогонь прорвався через стелю і підпалив підлогу спальні нагорі, і так швидко це палахкотіння наблизилося до сплячого двадцятичотирирічного журналіста, перекладача й коханця Галлі Дойл, що вся кімната запалала, не встиг він зіскочити з ліжка та виповзти назовні через вікно.

Фергюсон зробив паузу. Піднявся з-за письмового стола, видобув із кишені сорочки сигарету й походив із кімнати в кімнату своєї маленької квартири, а щойно відчув, що розум його достатньо прояснів, аби почати спочатку, повернувся до столу, сів на стілець і написав останній абзац книги:

Якби Фергюсон-1 пережив оту ніч, його б уранці розбудили, і він би поїхав із Джанеллі до Аттіки і наступні п’ять днів писав би статтю про бунт у в’язниці, про її масове захоплення тисячею з гаком людей, котрі зачинили всю установу, страйкарі взяли в заручники тридцять дев’ять охоронців, аби висунути свої вимоги реформ. Майже не виникало сумнівів, що солідарність ув’язнених Фергюсона-1 дуже надихнула б. Майже всі в розділеній за расовою ознакою тюрмі піднялись як один і підтримали вимоги, і вперше, наскільки хто-небудь міг пригадати, чорні в’язні, білі в’язні і в’язні-латиноамериканці опинилися разом на одному боці. Інша сторона трохи поступилася, проте недосить для того, аби з’явилася хоча б якась надія. Вони відкинули вимогу амністії, відкинули вимогу змінити начальника тюрми і відкинули начебто неймовірну вимогу надати бунтівникам безпечний виїзд із країни навіть потому, як алжирський уряд пообіцяв усіх їх прийняти. Чотири дні забуксованих, безуспішних перемовин між в’язнями та уповноваженим Управління виправних служб Расселом Освальдом, і чотири дні поспіль губернатор Рокфеллер відмовлявся приїхати до в’язниці, аби допомогти обом сторонам досягти згоди. Відтак, тринадцятого вересня – незрозуміле розпорядження Рокфеллера взяти тюрму силою. О 9.46 ранку батальйон офіцерів виправної служби та національні гвардійці штату Нью-Йорк, розташувавшись на гребені зовнішньої стіни в’язниці, відкрили вогонь по людям унизу на подвір’ї, вбили десятьох заручників і двадцять дев’ять в’язнів, серед них – Сема Мелвіля, котрого вистежили й розстріляли впритул усього кілька хвилин потому, як шквал збройного вогню припинився. Окрім тих тридцяти дев’яти смертей троє заручників і вісімдесят п’ять ув’язнених були поранені. Усе подвір’я залило кров’ю.

Одразу ж по цій аварії поширилася звістка, що в’язні перерізали горлянки десяти вбитим жертвам, та наступного дня в Рочестері, коли судово-медичний експерт округу Монро оглянув тіла десяти мертвих охоронців, підтвердив, що жоден із них не був забитий ножовими ударами. Їх усіх застрелили побратими-офіцери. У матеріалі «Нью-Йорк Таймс», написаному п’ятнадцятого числа Джозефом Лелівельдом, родич одного вбитого охоронця Карла Валоне оглянув тіло, а відтак сказав: «Ніхто нікого не різав. Карла навіть не чіпали. Його вбило кулею, на якій написане прізвище Рокфеллера».

Нельсон Рокфеллер належав до ліберального крила Республіканської партії і до бійні в Аттіці завше вважався людиною помірною, з тверезим глуздом, проте в травні 1973 року він знову збентежив світ, коли через законодавство штату Нью-Йорк проштовхнув пакет законів, що передбачали мінімальне покарання терміном від п’ятнадцяти років до довічного ув’язнення за продаж двох унцій чи більше героїну, морфію, опію, кокаїну чи канабісу, або ж за володіння чотирма унціями чи більше цих самих речовин. Так звані Наркотичні закони Рокфеллера були найбільш каральними з усіх, які коли-небудь накладав який-небудь штат у країні.

Можливо, він і далі мріяв стати президентом і жадав показати, до чого сам він показний, крутому табору американської громадськості, що обстоював закон-і-порядок, та, як