Читати книгу - "Ангедонія, АнєчкаLB"

- В один твій кросівок помістяться обидві моїх ноги.

- Ось бачиш. А ти переживаєш.

Пола сіла в машину. Вони приїхали до магазину. І Ліам, ступивши на асфальт, роззувся.

- Що ти робиш? - здивувалася дівчина.

- Не залишу ж я тебе саму в такому вигляді.

Двоє босоногих диваків зайшли в магазин. І немов так і повинно бути, ходили й обирали товари.

- Кекси? - згадав Ліам.

- Точно.

Різного зросту, різного розміру, з різним кольором волосся, але обидва з широкою посмішкою, вони підійшли до каси. Потім до машини. А потім дорога. І. Просто галявина. І все. Тут нічого більше немає. Тільки м'яка трава яскраво-зеленого кольору.

- Як тобі місце?

- Підійде, щоб прожувати кекси, - Пола вийшла з авто, пройшла зеленим килимом і вляглася посеред поляни. Спрямувавши погляд у хмари, відкусила шматок улюбленої випічки. - Дивись, ось ця схожа на ягнятко.

Однокурсник ліг поруч і подивився на вказану хмару.

- Жах! Тут ціле стадо баранів! А я все думаю, звідки влітку пух? Ось, виявляється, хто це линяє.

Пола розсміялася:

- Ти велика дурна людина.

- Ти мені лестиш, - співрозмовник витягнув із пачки кекс і відкусив. - А якщо я скажу, що хмари прикріплені до неба степлером, або пришиті нитками, або прибиті цвяхами. Повіриш?

- Обов'язково зроблю вигляд.

І тиша. І всі думки поки що про хмари. Про ті курчаві й овечі, в які вони вдвох втупилися.

- Ти тримаєш мене за руку? - поцікавився Ліам.

- Як ти дізнався?

- Ти перестала їсти кекси.

- Це мені більше до вподоби. Ти проти?

- Мені все одно. Ти ж знаєш, - він подивився на їхні сплетені руки. - Хоча виглядає непогано. Майже як у цих безглуздих закоханих парочок.

Пола посміхнулася:

- Ти себе до них не зараховуєш?

- До кого? До закоханих пар? Навіщо їм я? Третій зайвий.

- Ти знаєш, що я мала на увазі.

- Я не бачу себе у стосунках. Це абсурдно. Назви більш нерозумне заняття.

- Дай подумати, - забарилася однокурсниця. - Наприклад, охороняти Місяць.

Ліам розсміявся.

- Можливо.

- Ти просто дивишся на це під іншим кутом.

- Покажи мені ще який-небудь ракурс.

Пола підвелася і невагомо поцілувала в щоку улюбленого велетня.

- І?

- Можливо, ти не відчув це фізично, але ж ти зрозумів, що сталося? Невже тобі не приємно про це хоча б знати? Відчувати дотик - це далеко не все. Головне - усвідомлювати те, що я намагаюся сказати тобі цим. Ті почуття й емоції, які я вкладаю в це і пробую тобі передати. Ти ж це можеш побачити. І отримувати при цьому задоволення.

Ліам задумався, замовк і сів на траві. Куди подівся його гарний настрій?

- Ти думаєш, що інші обіймаються, цілуються і торкаються одне одного тільки щоб відчути поверхню шкіри? Ні. Так вони висловлюють свої почуття. Бути близько, бути зовсім поруч. Про це просто можна знати. Дивись, - Пола обійняла Ліама, притулившись до нього.

- І як? - запитала через якийсь час дівчина.

- Що ближче, то далі. Напевно, я звик божеволіти.

- Я обійматиму тебе доти, доки ти не зрозумієш, що це приємно.

- Звучить як погроза.

Хвилина. Хвилина. Скільки їх так минуло?

- Ми полярні, Пола. У тобі завжди полудень. У мені - середина ночі. Дуже. Різні. Мені шкода, але нас постійно розділятиме нечутливість.

- Вона розділятиме нас лише настільки, допоки ти не перестанеш про неї думати.

Як довго буде танути цей лід? Вона ще ніколи не була так близько від того, що так хочеться. І він вислизає від неї. Як завжди. І так, вона помилилася. Він не зарозумілий і не зухвалий. Просто він усередині й зовні в шрамах і подряпинах. Тому так себе поводить.

- Будь ласка, зроби крок мені назустріч. Хоча б спробуй. Викинь, нарешті, свій щит. Він тільки заважає тобі, - Пола поклала свої долоні на його. – Інакше, навіщо був цей сніг?

Долоня до долоні. Палець до пальця. Ліам зосереджено розглядає маленькі витончені ручки, що торкаються його рук. Вона спритно й наполегливо прослизає крізь його ізоляцію.

Навіщо вона хоче горіти? Чому вона намагається запалити те, що через помилку природи горіти не може? Неконтрольоване полум'я обов'язково залишить опіки. Або перегорить усе її бажання, коли вона зрозуміє, що всі спроби виявилися марними. Маленька вона ще, щоб запалювати вогні. Чи, навпаки, саме тому в ній так багато запалу?

- Про що ти думаєш?

- Мене все більше поглинає почуття провини.